27 розділ

Вони доїхали швидко. Обом було лячно, тай Єгор не був тут вже більше семи років. Все дуже змінилось, інші двері, вікна, будівлю утеплили і навіть, майданчик перенесли.

• Тут таке все чуже,- сказав Єгор до Соні.
• Ну звичайно, діти ж інші!
• Не тільки, ось тут раніше було футбольне поле, а зараз якісь гойдалки, а там...
• В цьому немає нічого дивного,- перебила його дівчина,- а де була твоя кімната!
• Третє і четверте вікно зліва на третьому поверсі, там де метелик поліплений, бачиш?
• Так, тільки два вікна? Вас там жило двоє?
• Та де там... шестеро. Раніше оцієї прибудови не було, а дітей дуже багато.Ми з хлопцями гарно ладнали, бувало таке придумували.
• Що обмазували  зубною пастою обличчя дівчат?
• Ну це також!
• А тебе за твою поведінку водили до директора?
• Ще питаєш! Три рази, я був шкідник ще той. І знаєш чим це закінчувались?
• Чим?
• Полов  грядки в нього на городі. Я взагалі не розумію, як з мою репутацією мене всиновили.
• До речі, ти ніколи про це не розказував. Може саме час?
• Приїхав чоловік на джипі нас поставили в рядок і він вибрав мене.
• Серйозно?
• Ні. Тато щороку привозив подарунки на Миколая, а інколи так приїжджав, щоб допомогти, або передати якісь речі для дітей. Одного разу приїхала ціла вантажівка з речами і іграшками, мене як самого неслухняного послали допомогти розгрузити вантаж. На уроках сидіти я не хотів, тож пішов з задоволенням. От ми розвантажували і раптом до мене заговорив чоловік. Запитав, чого я такий щасливий. А я сказав: бо на уроках не треба сидіти. Врешті ми розговорилася. Тоді він мені дуже сподобався і я з нетерпінням чекав , коли він ще приїде і шукав зустрічі. Потім, десь через місяць якось так сталося, що на десять хвилин ми залишились тільки вдвох. Їх нам вистачило, щоб дізнатися про життя одне одного. Далі в двох ми залишались все більше і більше. А через півроку він сказав, що подає документи на моє всиновлення!
• А мама? Ти не згадав про неї жодного разу....
• Ми познайомилися, вже вдома. Обоє були в шоці, нам було трохи ніяково разом, але вона впустила мене в своє серце!
• Як я обожнюю такі історії.
• Все пішли, бо на нас вже косо дивляться. Кабінет директора там. Може вона мене ще пам'ятає? Так,ініціали ті ж  самі, це добре. Все побажай мені удачі.
• Удачі.
• Я пішов!
• Та йди вже!

...

Саша постукав і зайшов в кабінет. Там за столом сідала сімдесятирічна стара жінка з сивим волоссям і блакитними очима. Хлопець люб'язно привітався.

• І вам доброго дня. Ви стосовно якої справи?
• Я хочу знати сестру.
• А ви теж звідси?
• Так...

Жінка підняла голову.

• Я Єгор Черненко. Що не пам’ятаєте, той хто бив вікна і стрибав з дахів. Хоча тоді в мене було інше прізвище.
• Промайченко?
• Так.
• Єгорчику! А скільки нервів мені тоді було від тебе! Який красень! Це скільки ми не бачились? Років сім?
• Так, десь стільки, я тоді приїхав за прізвищами батьків!
• І що зустрічались?’
• Ні. Ви ж знаєте у них десятеро дітей, одним менше, одним більше...  Не треба було взагалі щось шукати, тільки своїм зробив боляче!
• Як вони, до речі? Я твого батька добре знаю, але щось останнім часом він до нас не заїжджає.
• Та він новий об'єкт відкриває, весь в роботі, я нагадаю і він обов’язково щось діткам передасть.
• Та я не про це...
• Все одно, правду кажете ,я трохи призабув звідки родом!
• То що ти там казав про сестру?
• Її звати Ярослава. Вона старша за мене на 2 роки, а найголовніше, її через рік вдочерили!
•  Добре, я пошукаю, ти ж розумієш тут справа не на десять хвилин, залиш мені мій мобільний і я , як тільки знайду, одразу подзвоню.
• Дякую. Записуйте....
• А ти сам чи може з дівчиною?
• З дружиною. Вона за дверима чекає.
• То що і дітки є?
• Так, малій вже 6.
• Як час швидко летить. Невже вам вже за тридцять, а мені....
• Так. Але ви ще дуже молоді.
• А фото є? Покажи донечку.

Він показав їй світлини, вони поговорили ще хвилин п'ять і попрощались. Він так пишався собою, точніше ні, як добре, що у них є Єва!