28 розділ

З того часу пройшло декілька днів. І ось, одного п’ятничного вечора, на телефоні висвітися такий довгожданий номер.

• Привіт, Єгорчику. Вибач, що так пізно.Впізнав?
• Так. Ну як там, вже можна приїжджати?
• Та нащо ти маєш час і гроші на дорогу витрачати. Я тобі просто зараз все розкажу. А ти запиши, що тобі треба. Ярослава в нас жила всього дев'ять місяців, тож тому так довго вийшло.  Мусила трохи пошукати.
• Дякую вам!
• Так от, слухай: тепер у Ярослав інше прізвище- Владар. Записав?
• Так. У в вас є якісь контактні дані чи адреса. Просто її зараз 35, скоріше всього прізвище вона знову поміняла.
• Ой, зараз хвилинку... А-а-а вони не місцеві – зі Львова. Написано, Грушевського 12а, але ж ти сам розумієш за тридцять років могли і переїхати звідти. Як подумаю, стільки років. Це ж я виходить така стара!
• Перестаньте, вам ще жити й жити. Дякую вам велике. Я з батьком поговорив через тиждень чекайте подарунки, якщо вийде я теж заїду.
• Та не треба було...
• Нічого не кажіть. Треба!
• Ну добре, будемо вам раді.

На цьому й попрощались.

...

Подружжя жило в зовсім іншій області. Вони ввечері поговорили і на ранок вирішили їхати. Єву знову відвезли до бабусі- адже дорога далека, тай вони ж не гуляти будуть, а по справі. Як приїдуть візьмуть малу і поїдуть знайомити її з Соніною мамою. Ось вони вже й на місці. Обом було трохи лячно, знайшли потрібний під'їзд і квартиру. Натиснули на дзвіночок. Довгі тридцять секунд. Нарешті двері відчинилися і вони побачили перед собою маленьку, шістдесятирічну жінку. Вона запитала:

• Доброго дня.  Вам чого?
• Ви Владар?
• Так, слухаю вас.
• Вашу доньку звати Ярослава?
•  АК! Щось сталося?- вона вхопилась за серце.
• Ні, просто Я - ми вчились разом в університеті і вона запрошувала в гості, а номерами ми не обмінялись. У викладача незабаром юбілей, ми групою на подарунок збираємось.
• Чоловіче! Який викладач! Шахрай! Зараз поліцію викличу! Моя донька в Чехії вчилась! Що нема що сказати? Забирайся звідси.

Вона зачинила двері.

• Ну й ти вигадав! Хто в таке повірить,- вони спускались на вулицю.
• А що я мав сказати.
• Правду.
• Ні...
• Чого?
• Ну , а як ти собі це уявляєш. У них нове життя, не думаю, що вони хочуть згадувати ті часи. Ще ненароком родину зруйную. Я так подумав, Ярі було 4, може вона мене й не пам’ятає, не знає, що я існую.
• Не думаю... Тим паче, що шляху назад немає. Якщо почав, мусиш довести справу до кінця.
• І що мені робити?
• Ну можна пошукати в соц. мережах. але я думаю треба піти і розказати все як є.
• Сядь на лавку. Мені треба подумати.

Вони просиділи мовчки десь п’ять хвилин. Раптом, до них заговорила жінка, яка мала заходити в під'їзд, але чомусь зупинилась для них.

• Вам чимось допомогти? Ви, напевно, не місцеві і загубились. Не засмучуйтесь, давайте я допоможу.
• Ми не місцеві, але сумні не з цього приводу,- сказала Соня,- наврядчи ви нам в цьому допоможете.
• Принаймні можу спробувати.
• Ви знаєте Владар Ярославу?,- втрутився в розмову Єгор.
• Так! А вона вам навіщо?
• Це моя одногрупниця
• Не слухайте його, він бреше, насправді, це його родичка.
• А чого ж ви не знайдете до її мами?
• Бо таке їй не можна розказувати. Вибачте, що грузимо вас своїми проблемами.
• Ну як вже почали, то кажіть. Я її подруга, між іншим, дуже близька. А Яра тут не живе. Вже років 15, а може й більше. Ви її брат ?
• Так!  А звідки ви знаєте ?Вона про мене розказувала! Це означає, що вона мене пам’ятає?
• Я ж сказала ми подруги. І років п'ять тому вона дуже хотіла вас знайти, але якось не склалось.
• Якби шукала вже б знайшла.
• Вона просто дізналась, що у вас сім’я, думала ви про неї забули.
• Я теж так думав про неї. То ви дасте її номер?
• Давайте я вам краще скажу її сторінку в інстаграмі. Все одно, в Чехію ви не додзвонитись.
• А вона відпише?
• Я сьогодні ввечері маю з нею розмову по скайпу. Я їй скажу і ви обов’язково зв'яжетесь.
• Дякую вам. Я такий радий, що ми вас зустріли!
• Та нема за що.

Вона сказала їй нік, і на цьому розпрощались. Соня з Єгором окрилені побігли до машини. Які ж вони були щасливі!