31розділ

З того часу вже минуло понад три роки. Єва досі не називала Соню з Єгором мамою та татом, але одразу було видно, що вона їх любила. Вони були сім’ю: свої традиції, рутина. Кожен добре знав звички і вподобання одне одного, і так вони, як і будь- яка інша  родина сварились. На Різдво вони завжди їхали до Соніної мами, а на Великдень до Єгорових батьків. Чоловік дуже зблизився з сестрою. І тепер раз чи два на рік вони гостювали у неї. У них все було добре, єдине, що турбувало Соню щодня, це те, що дівчинка не знає правду. Розуміла, що вже час адже далі буде тільки гірше. На дворі був кінець літа. Субота. Зазвичай на вихідні сніданок готувала мала. У неї був талант – в свої дев’ять з хвостиком, вона готувала смачніше за  Соню, бабусю – усіх, кого вони знали. Їй ніхто не забороняв шуміти на кухні, бруднити посуд- в сім’ї жила майбутня шефиня одного з мішленівських ресторанів. Соня прокинулась від якогось дуже смачного запаху. Точно, сьогодні Євин день, і, здається, в них на сніданок сирники. Єгор ще солодко спав. Вирішила його не будити , одягнулась і пішла до дівчинки.

• Добрий ранок, сонечко,- жінка сіла за стіл.
• Я трохи не встигла... Почекаєш?
• Так, звичайно. Євусь, у мене до тебе серйозна розмова, ти вже доросла і давно маєш знати правду.
• Та не переживай я вже давно здогадалась.
• Як? Про що?
• Ну в вас скоро буде дитина, так?
• Ну...так. Єв! Розмова мала бути зовсім не про це... Сядь.

Дівчинка сіла.

• Євусь, я твоя рідна мама!
• Що? Сонь не придумуй. Нащо ти таке придумуєш, я ж не мала і в таке не повірю!
• Це правда!
• Мої батьки загинули, ми з бабусею їздимо до них на могилу, при чому тут ти?
• Вони тобі батьки за прізвищем, а я – за кров'ю.

Дівчинка мовчала, обличчя ставало червоним. Ще трохи і мала буде плакати.

• Це не правда, не правда , не правда! А Єгор? Що він мій тато?
• Ні. Можна я розповім тобі все по порядку. Будь ласка, послухай.

І жінка розповіла дівчинці все до подробиць.

• Ти маєш повне право на мене злитись, ненавидіти мене, ображатись. Єво, я дуже вина перед тобою дуже. Я прийму все, можеш не говорити зі мною, я заслужила. Але просто знай, я дуже тебе люблю і завжди любила!
• Любила і залишила одну помирати?
• Я не розуміла, що я роблю. Таке буває, шок, травми...

Дівчинка більше нічого не сказала. Сирники догорали на сковорідці. Мала встала пішла в свою кімнату, одягнулась, зібрала рюкзак і пішла. Соня ніяк не відреагувала , просто плакала, сльози текли рікою.

• Доню, я не хотіла,- прошепотіла жінка.

В такому стані її  побачив Єгор.

• Сонь!?

Він підійшов ближче, взяв її за руку і присів на почіпки.

• Що сталося?
• Я розказала їй правду.

Хвилина тиші.

• І що вона?
• Побігла...кудись. Єгор вона ж маленька, а місто велике. Я боюсь!
• Вона добре орієнтується в місцевості. Треба трохи почекати, може повернеться, а ні... Ну от куди вона може піти, до подруг. Будемо дзвонити і знайдемо. Все не плач!
• Вона мене ненавидить!
• Це не на довго, ось побачиш вона любить нас і обов’язково нам пробачить.
• Треба було ще почекати? Так? Вона ж ще зовсім крихітка!
• Що зроблено, те зроблено. Їй просто треба час, щоб все усвідомити.
• Єгоре, я так боюсь.

Жінка сильно стиснула його руку.

...

Дівчинка бігла все далі і далі. Чому так боляче? Нащо вони так з нею. Мала не помітила як добігла до парку, який був за майже півгодини від дому. Сіла на лавку. З очей текли сльози , руки трусилися. Дістала телефон. «Бабуся, зараз подзвоню і вона скаже , що це все не правда. Просто вигадка: «Алло бабунь, це я.»

• СОНЕЧКО, чого ти плачеш? Що сталось?
• Соня моя мама?
• Все зрозуміло, де ти зараз? Зможеш приїхати до мене, чи тебе забрати.
• Я зараз сяду на автобус.

Через двадцять хвилин дівчинка вже була на місці. Вона зайшла в дім і одразу ж запитала:

• То це правда?

Старенька кивнула.

• Чого тоді мені не сказали раніше?
• Бо ти була дуже маленька. Тай Соню зовсім не знала.
• Ну добре вони, а ти? Як ти дозволила мене забрати?
•  Вона тебе дуже любить, хіба я маю право розлучати матір з донькою.
• Вона мене кинула!
• Не засуджуй її. Вона виправилась, я ж бачу вас зараз. Єво, просто пробач їй! Завдяки ним, ми з тобою часто бачимось. Хіба це погано? Тільки подумай, що було б якби ти була зараз в дитбудинку?
• Я не хочу її пробачати! Не хочу.
• Єва.

Стара спробувала її обійняти.

• Будь ласка, пообіцяй мені, що спробуєш!
• Бабусю!
• Єво!
• Добре.
• От і молодець.
• Можна в тебе залишитись ночувати?
• Ні сонеко, Соня буде дуже хвилюватися. КРАЩЕ зараз поп’ємо чаю, ти заспокоїшся ми подзвонимо Єгору.
• Я не хочу до них.
•  Я попрошу, щоб тебе сьогодні не чіпали. Все витирай сльози.

Через годину вони подзвонили Єгору. Він одразу ж приїхав. Дівчинка мовчки сіла в автомобіль. Всю дорогу вони їхали мовчки. Раптом дівчинка спитала:

• Щоб ти зробив на моєму місці?
• Чесно?
• Так!
• Не знаю, напевно, що пробачив би, адже  тебе люблять і це головне.
• Просто всі ті фотки, перехожі, які казали , як ми схожі, тоді я намагалась не помічати, а зараз  як мені бути далі?
• Коли ти заспокоїшся, рішення знайдеться саме собою.
• А якщо ні?
• Єво, хіба погано мати живу люблячу матір?
• Ні!  Але ж я весь час думала , що мої батьки померли. Я любила тих людей.
• Хіба тобі хтось забороняє пам’ятати про них.  Євусь, ніхто не каже називати її мамою прямо зараз. Краще просто зробимо вигляд, що все так як раніше. Просто тепер тобі відомі всі скелети нашої сім’ї, ось і все.