Розділ 17

Щасливі та приємні моменти завжди проходять швидко, тож і тиждень з коханим пройшов теж швидко, і от уже завтра о 12.00 він летить назад до Британії.

Всю ніч, я погано спала – хвилювалася через майбутню важливу розмову. А зранку, коли ми пили каву на кухні за столом перед виходом, я зрозуміла, що час прийшов:

- Річард, треба поговорити. – сказала я схвильовано та серйозно.

- Так, я тебе слухаю. – з недовірою подивився він на мене.

- Знаєш, мені зараз дуже важко це казати, але… Ця розмова давно мала відбутися, тож… Ти сьогодні, їдеш додому, і я думаю, що на цьому нам потрібно закінчити наші стосунки. – несміливо промовила я.

- Стоп, що? – мало не подавившись кавою запитав чоловік.

- Так не може більше тривати. – на моїх очах з’явилися сльози. – Річард, як би я тебе не любила, як би добре мені з тобою не було, ми не можемо бути разом. Ти, маєш повернутися до  Мері. Та і стосунки наші вони вже не такі як раніше… - і тут раптом я сказала, те, що можливо не треба було казати. - Генрі знає більше про мене ніж ти. 

- Що значить остання фраза? Ти від мене ідеш до Генрі? – шоковано і з нерозумінням запитав Річ.

- Ні. Я маю на увазі, що останні декілька місяців я з Генрі спілкувалася більше ніж з тобою у декілька разів. Ми дружимо.

- Ти дружиш з Генрі? – здивовано запитав він.

- Так. Але, ти не подумай. Це справі просто дружба. Та і не про те ми зараз говоримо.

- У мене не має слів… І ще Генрі… Ох! – чоловік був розгублений. -  Давно, ти, це вирішила?

- В той вечір, коли ти приїхав. Тоді, коли ми дивилися фільм.

- Що?! Чому ти одразу не сказала?

- Я хотіла, щоб ми востаннє провели разом щасливо час. Та і як це… Ти тільки приїхав, а я зразу скажу, щоб ти їхав додому… 

- Не знаю, що сказати… 

- Річард, зрозумій! Я хочу щоб ми були щасливими! І ти знаєш, що мене завжди непокоїло це. І рано чи пізно, ми це мали вирішити. Ти не хочеш міняти своє життя. І це правильно, бо сім’я це святе.  

- Ти права, але ж як я без тебе? Я не хочу тебе відпускати! – засмучено  вигукнув чоловік.

- Повір, я теж не хочу тебе відпускати! Але так буде правильно. Хтось має на це наважитися. Нехай це буду я… -  сльози все таки покотилися по моїх щоках. – Пам’ятаєш, я тобі казала одну таку фразу, коли намагалася відпровадити тебе від себе – «Ми не знайомі люди. Ти – відома зірка, а я просто одна із твоїх фанаток. Для тебе мене не існує, а ти для мене просто мрія!» - давай будемо дотримуватися її. Зараз я проведу тебе до аеропорту, і з того моменту, як твій літак взлетить для нас діє це правило. 

- Як тебе для мене не існує? Ти, себе чуєш? – сердито та розгублено говорив чоловік.

- Зрозумій же ти! Так буде правильно… У тебе є сім’я… І я не твоя сім’я… Я для тебе… Ніхто… Просто іграшка, яка уже починає тобі потихеньку набридати.

- Ти… Ти розумієш, що ти говориш? Я… -  Річард досі не міг прийти до тями. – Я люблю тебе! Ти для мене дуже важлива. 

- Річ, будь ласка, послухай мене! Так справді буде краще!

- Ти… ти… А знаєш, добре. Я згоден. – сердито відповів він.

- Повір, це правильне рішення! – Я встала з-за столу. - Треба їхати, інакше ти спізнишся.

- Так… справді. Треба… - засмучено та досі сердито відповів Річ.