Розділ 20

- Дякую за прекрасний вечір, Маленька. – Тейлор одягав свою шкіряну куртку.

- Це тобі дякую, що прийшов. Мені на скільки полегшало після наших розмов. Ти прямо таки врятував мене. 

- Не перебільшуй. – Генрі легко взяв мене за підборіддя. По тілу раптом пробігли мурашки. – Ніхто не має права засмучувати таку гарну, розумну і хорошу дівчину. Наплюй на всіх! Зрозуміла?

- Зрозуміла. – я посміхнулася.

У співака з кишені випав гаманець. Ми з ним удвох одночасно присіли щоб підняти його, і вийшло так, що коли ми потягнулися за ним, то торкнулися руками і одразу підвели погляд один на одного. 

У кімнаті настала мертва тиша, поки з моїх вуст не пролунало не сміливо:

- Генрі… 

У цей момент Тейлор нахилився до мене і поцілував мене. 

Зранку я прокинулася у змішаному настрої. Генрі ще спав. 

З одногу боку мене охопило, таке щастя, а з іншого, я розуміла, що це все не правильно по відношенню до Річа.

Я тихо, можна сказати, сповзла з ліжка, одягнула його сорочку, яка так пахла його парфумом, і пішла на кухню готувати сніданок.

Пройшло десь хвилин тридцять. Я наспівуючи "You" - пісню того з ким провела цю ніч, смажила омлет.

На кухню зайшов Генрі.

- Добрий ранок! - він сів за стіл.

- Добрий ранок!

- Ем… Чесно, навіть не знаю що сказати… Це якось… дивно.

- Дуже дивно… Але… Я не жалію. Хоча не думаю, що це правильно.

- І я про те. Але, чесно, я давно цього хотів. - Я повернулася до нього і сором’язливо посміхнулася. –  І мені так подобається, що ти одягла мою сорочку. - чоловік тихими кроками підійшов став ззаду і обійняв.

- О Боже, що ж ти робиш? Хочеш мене до інфаркту довести? – підвищеним тоном сказала я.

- Ти злякалася, чи тобі просто не подобається, що я тебе обіймаю? Якщо друге, то я не буду. – співак ніби ображено забрав руки з моєї талії і хотів відійти, але я схватила його за кисть.

- Краще поверни руки на місце. 

- Як скажеш. – чоловік посміхнувся і цього разу підійшовши ще ближче, обійняв мене. – Ти в моїй сорочці, а що я маю одягнути? 

- Схоже, нічого. – хитро посміхнулася я.

-Справді? Так може і тобі та сорочка не потрібна? – Тейлор з-за спини почав розстібати ґудзики.

- Генрі. Це так не правильно… І ще й зараз омлет згорить, ми залишимося без сніданку.

- І нехай. Мене це зараз зовсім не хвилює. 

-Генрі… Виключи плиту хоча б. – зупинила я його.

Співак потягнувся і зробив те що я попросила. 

Згодом, все ж Тейлор одягнув свою сорочку і збирався вже виходити з квартири.

- Ну, я напевно піду… - сказав він встаючи з-за столу, після сніданку.

- Я тебе проведу. – піднялася і я.

- І все ж це якось дуже не звично, дивно… І дуже не правильно. Думаю, краще про це нікому не знати. 

-Звичайно. І краще щоб це більше ніколи не повторювалося. 

- Ніколи. Вперше і в останній раз. 

- Ага. – опустивши соромлячись погляд в низ піддакнула я.

- Ну я пішов. – Генрі відкрив двері.

- До зустрічі.

- До зустрічі.

Двері закрилися, але я все ще стояла перед ними декілька секунд, і думала, про те, що щось не так, і що нам все таки треба обсудити цю ситуацію. Тож вирішила спуститися за артистом. Та коли я відкрила, щоб вийти, то ошелешено завмерла.

Перед мною стояв Генрі, простягнувши кулак, готуючись постукати. Та ні я, ні він так слова і не вимовили, а просто стоячи один на проти одного не відводили очей, поки раптом, чоловік не підійшов до мене і не поцілував.