Розділ 25

- Мар'яна, то ми ось це зараз на конценрті ось цього твого Генрі? – запитала хрещена, яка сиділа на сусідньому кріслі біля мене.

- Так. Зараз він уже вийде на сцену. – відповіла я пошепки. – Я тут зараз з вами посиджу, а тоді піду за куліси, бо ще маю теж сьогодні виступати.

- Добре. – сказала Аня, моя сестра, яка сиділа з іншого боку біля мене.

Заграли перші ноти однієї з моїх улюблених пісень – «You”. На сцені з’явився Тейлор у тому ж червоному костюмі, що був при нашому знайомстві.

Його виступ був як завжди прекрасним… Серце несамовито билося, а коли він раптом глянув і затримав на мені погляд, взагалі мало не вискочило з грудей. Ми просто сиділи, він за фортепіано, а я в залі на першому ряді, і не відводили очей… 

Коли чоловік доспівав пісню і розпочав другу, я повернулася до сестри і сказала:

- Аня, я вже йду. Мені ще переодягнутися треба.

- Іди, іди.

За хвилину я вже була за кулісами.

Знайшла свою сукню на вішаку – вона була дуже гарною: червоного кольору, верх прикрашений намистинками, а низ був фатиновий, і почала одягатися. Про те, виникла деяка проблема.

- Хтось може мені допомогти?! – вигукнула я. – На платті ззадду блискавку потрібно застібнути! – та нікого навкруги не було. 

Я спробувала дотягтися сама, але нічого не виходило.

- Можливо, я зможу? – з-за спини почувся чийсь голос, а потім в дзеркалі я побачила що за мною стоїть Генрі.

- Буду, Вам, дуже вдячна. – посміхнулася я.

Співак підійшов, і легко торкаючись моєї спини дотягнув блискавку на платті з низу до верху.

- Гарно виглядаєш. Тобі дуже пасує. – сказав він, дивлячись на моє відображення в дзеркалі.

- Дякую! – я повернулася до нього і подивилася в очі.

- Не має за що. – артист теж дивися на мене. – Ти справді дуже гарна… 

- Генрі… 

Тейлор не дав мені договорити – своїм вказівним пальцем прикрив мої губи:

- Чшш... 

А тоді почав все більше і більше нахилятися до мене, щоб поцілувати. По щоках покотилися сльози.

- Мар’яна! Сонечко! Прокинься! 

Я відкрила очі. Біля мене сидів Річард:

Що тобі такого приснилося, що ти аж розплакалася? Та ще і ім’я Генрі промовляла… - запитав він схвильовано у мене.

Перед очима пролетіли картинки із сну. У серці так защемило.

- Та якийсь кошмар… Але, чесно кажучи, не пам’ятаю що саме.

- Моє Сонечко… - співак обійняв мене. – Я там сніданок приготував. Так що піднімайся.

- Ні… Не хочу. У мене місяць відпустки, так що на роботу мені не треба, а значить можу повалятися.

- Ну я для тебе підготував там сюрприз, а ти кажеш не піду? Вставай!

- Сюрприз? – я на декілька секунд задумлася. – Ні, все одно не піду.

- От значить як? Добре. – він скинув ковдру, а тоді взяв мене на руки, і поніс.

- Що ти робиш? 

- Не хочеш іти сама значить я тебе понесу.

- Ти точно божевільний!

- Все завдяки тобі. – чоловік посміхнувся.

У кухні на столі стояв букет моїх улюблених червоних троянд, а також пахла кава.

- Річард… У мене не має слів… Ти… - я кинулася йому на шию.

- Прошу, сідайте пані. Ось Ваш омлет і кава. Приємного апетиту! 

- Омлет…

Коли я побачила страву, то одразу ніби перенеслася на місяць назад, у перший наш з Тейлором ранок:

Він тихими кроками підійшов ззаду і обійняв мене:

- О Боже, що ж ти робиш? Хочеш мене до інфаркту довести? – підвищеним тоном сказала я.

- Ти злякалася, чи тобі просто не подобається, що я тебе обіймаю? Якщо друге, то я не буду. – співак ніби ображено забрав руки з моєї талії і хотів відійти, але я схватила його за кисть.

- Ану поверни руки на місце.

- Як скажеш. – чоловік посміхнувся і цього разу підійшовши ще ближче, обійняв мене. 

- Сонечко? Ти сьогодні якась дивна… - Вілл привів мене до тями.

- Та я не знаю, буває ж часом таке… Настрій якийсь сьогодні не дуже.

- Щось сталося?

«Ох Річард, знав би ти що сталося… Знав би ти як у мене всередині все горить вогнем, пекельним вогнем, що спалює залишки живого в мені!» - думала я, а сказала:

- Ні. Можливо це через той кошмар… Я його хоч і не пам’ятаю, але схоже він був дуже не хорошим, що аж наніс відбиток на мій настрій.

- Зрозуміло. Ну, нічого. Я постараюся змінити твій стан. – співак встав і кудись пішов, а тоді повернувся із конвертом у руках, і дав мені його.

- Це що? – здивовано запитала я.

- Подивися… - хитро промовив чоловік.