Розділ 28

- Ну що ви стоїте як то примару побачили? – радісно допитувався Річард. – Дивитеся один на одного, ніби перший раз зустрілися.

- Маленька! Привіт! Давно не бачилися! Я сумував за тобою. – до мене підійшов Генрі, і так міцно обійняв.

- Привіт! Я теж сумувала. Ти як? – я обійняла його у відповідь, а тоді стримуючи сльози швидко відійшла від Тейлора. 

Час ніби зупинився. Повітря перестало вистачати. Здавалося, ще мить і я знепритомнію.

- Та ніби норма... - хотів він відповісти, але я перебила його.

- Вибачте, а де тут туалет? А то я трохи розхвилювалася, і не дуже добре себе почуваю. – важко дихаючи сказала я.

- Все впорядку? Може лікаря? – розхвилювався Річ.

- Ні, ні. Нічого серйозного. Зараз я трохи освіжуся, і все пройде. 

- Туалет, прямо по коридору треті двері з ліва. – промовила якась жінка.

- Дякую!

Я йшла тримаючись за стіни. У голові пульсувала кров. Я не відчувала землі під ногами. На очах почали з’являтися сльози – вперше за цих уже три тижні, мої емоції все таки прорвалися на зовні.

Я увійшла у туалет, стала на проти дзеркала і декілька секунд дивилася у своє відображення.

- Як так? Чому? Чому? Я майже почала жити нормальним життям, майже прийшла до тями…Чому ти знову з’явився перед моїми очима? Тобі мало того, що ти і так постійно у моїй голові? Як же ж зараз вийти туди, і спокійно дивитися на тебе?… Я ненавиджу тебе Генрі Тейлор! Ненавиджу!

- Ненавидиш? 

Я різко повернулася в сторону дверей. Там стояв, поклавши рук у кишені штанів, той, хто знищив мою душу.

- А ти думав, що після того, що ти зробив, я досі кохатиму тебе? Та я під одним дахом з тобою знаходитися не можу. Та що там, я одним повітрям з тобою дихати не бажаю. – злісно сказала я.

- Маленька… 

- Не називай мене так! Ти більше не маєш права так до мене звертатися! І взагалі, чого ти сюди прийшов? Хочеш насолодитися моїм болем сповна?

- Та що ти таке кажеш? 

- А, що я ще можу тобі сказати, після того, як ти нагло мене використав, а потім кинув?

- Використав? Тобто використав?

- Ти, думаєш я нічого не знаю? Буквально через день після того як ти пішов від мене, і повернувся додому, раптом з’являється новина, про те, що «Невже Генрі Тейлор помирився зі своєю дружино…», і до того ж, дуже гарна і мила фотографія, де ви вдвох ідете разом, такі щасливі. – злість прямо таки лилися з мене. – Це ж вона тобі дзвонила, в той останній наш вечір?

- Ні! Це дзвонив Річард! І взагалі, чому, ти на мене кричиш! Ти з Річардом, ти любиш його, ви щасливі! Яка тобі різниця до мого життя?

- Що?! Тобто по-твоєму, коли я сказала, що люблю тебе, то я мала на увазі що люблю Річарда? Ти знущаєшся з мене? 

- Тобто… значить… Ти, все таки любиш мене? – розгублено подивився на мене артист.

- Це нічого не значить… Любила, але після того, тебе для мене не існує!

- Але ж фото…

- Ти про що? Які фото?

- У той вечір до мене подзвонив Річард, і сказав, що він сходить без тебе з розуму, сказав, що віддасть все, щоб тебе повернути, і попросив допомогти йому якось в цьому. Я не наважився йому сказати, що люблю тебе, і що ми разом, тож просто спробував відговорити його, і ніби вийшло. Але потім, коли я повернувся у вітальню, побачив як ти передивляєшся ваші з Віллом фото, і подумав, що ти просто вирішила замінити його мною, що ти досі любиш його. Тож я повернуся на кухню, зателефонував Річарду, і сказав, що все влаштую. Я подумав, що коли ти розізлишся на мене, що я з тобою так вчинив, ти, хоч і із сумнівом, але повернешся до нього. І я був правий… А ця новина – це просто фейк преси, тому фото близько року. 

- Чому ти просто не поговорив зі мною? 

- Я розчарувався, і просто змирився… Подумав, що ви двоє мої друзі, і що я маю зробити все, щоб ви були щасливими.

- Подивися на мене! Подивися! Я щаслива? Як ти думаєш? 

- Мар’яна… Якби я знав…

- Якби ти просто поговорив зі мною! Просто поговорив! – я знову перейшла на підвищений тон. – Скажи, тобі подобається дивитися на мене з Річардом? 

- Ні! Зовсім ні! Я… 

- Ти щасливий?

- Ні…

- А тепер ще раз глянь на мене і скажи, я щаслива? Я схожа на щасливу людина зараз?

- Ні…

- А Річард? Я із шкіри пнуся уже три грьобаних тижні, щоб хоч якусь любов йому давати…Але чи надовго мене вистачить, для оцих ігор, можна сказати? А потім, якщо, я все таки не витримаю, якщо не зможу більше грати в кохання до нього, що буде з ним?...

- Мар’яна…

- Одна розмова могла б зовсім по іншому побудувати життя… А тепер… Ти усе вирішив за нас двох…

Я повернулася до дзеркала, вмилася, і швидким кроком вийшла з туалету. По дорозі, я із сумочки дістала дзеркальце, серветки і пудру – поправила макіяж.