Розділ 34

Генрі стояв біля вікна, і спостерігав за тим, як ми з Річардом мило спілкувалися, хоч йому і не було чути про що.

Він ще досі був на емоціях після розмови зі мною, а коли побачив як Річ мене обійняв, і потім наший прижок у басейн, і в кінці поцілунки, йому просто зірвало дах…

Тейлор не знаючи що робити, мотався туди-сюди по кімнаті, а тоді сів за скляний столик, і що є сили стукнув кулаком по поверхні. В результаті залишилася, тільки кована основа і мільйони шматочків розбитого скла.

Саме цей звук і почули ми з Віллом.

- Генрі! Що сталося? Що з тобою? – крикнула я, забігши в середину. 

- Все нормально. Впустив кружку на стіл, і від цього побилася поверхня столу. – байдужим тоном сказав артист.

- Твоя рука. Ти порізав руку! – я глянула на нього. Він був таким сердитим і холодним. – Річард, принеси аптечку!

- Зараз. – він вийшов.

Я взяла руку Тейлора, і ніжно гладила біля рани одним пальцем.

- Це ж не кружка… Правда ж?

- Кружка…

- А поріз?

- Коли скло збирав порізався.

- А якщо чесно? – подивилася я на нього ніжним і прискіпливим  поглядом.

- А якщо чесно… Це я свого кулака впустив…

- Що?!

- Я стукнув по столу кулаком зі злості, коли побачив тебе і Річа в басейні. – він глянув на мене таким поглядом, що ніби наскрізь проходив.

- Генрі… 

- Що?!

- Досить! Досить цієї ображеної інтонації! Ще раз кажу, ти думаєш мені легко? Бачити тебе кожен день, але не мати змоги навіть доторкнутися! Та ти хоч уявляєш як я злякалася?! У мене серце мало не зупинилося! Я боялася, що з тобою щось сталося, я… - але Генрі не дав мені закінчити свою промову. Чоловік, взявши моє обличчя в свої руки, заткнув мене поцілунком.

Та з коридору почувся голос Вілла:

- Я вже біжу!

Ми моментально, наче ошпарені, відійшли один від одного.

У кухню зайшов Річард з аптечкою. Я взялася перемотувати руку для Тейлора.

- Сонечко, у тебе кров на лиці. – звернувся до мене Річ.

- Де? – Обмацала я своє обличчя, а потім подивилася на долоню, і побачила червону пляму. – Напевно, випадково вимазала. – Ми з ним переглянулися.

- Вибач… - тихо промовив Тейлор.

- Та пусте. Я крові не боюся. І до речі, готово! Як то кажуть, до весілля заживе. – посміхнулася я.

- Надіюся до нашого з тобою. – тихо прошепотів мені на вухо Генрі.

- Надіюся до нашого з  тобою. – сказав те саме Річ, але не пошепки.

Я глянула на Генрі, потім на Вілла, і подумки промовила сама собі: «Оце ти вляпалася, дорогенька!»