Розділ 35

 Йшов уже 4 день у будинку-студії, і залишилося трохи менше трьох днів до кінця вказаного Річардом строку.

Сьогодні група вирішила влаштувати собі вихідний, тож Макс і Гарді збиралися поїхати додому на 2 дні. А ми з Генрі і Віллом залишилися втрьох. Це означало, що спокою ці декілька суток мені точно не буде.

Ми провели Уайта (Макса) і Рейнольдса (Гарді), а тоді повернулися до будинку. Чоловіки знайшли і включили фільм (якусь комедію), а я тим часом принесла у вітальню фрукти та пляшку вина.

Я сиділа між ними двома, ніби між двома вогнями: один постійно намагався мене обійняти, але я відштовхувала, аргументуючи це так: «Давай, не зараз. Мені не зручно перед Генрі.». А другий постійно дивився на цю картину спопеляючим поглядом. І навіть смішні моменти фільму, не піднімали мені настрій, і не давали розслабитися. Слава Богу, що десь на середині стрічки до Річа подзвонили і перервали це притворство проведення хорошого часу.

- Це вище моїх сил!  - підвищеним тоном сказав Тейлор, коли Річ зникнув за дверима іншої кімнати. – Я знаю, що це я тебе до нього підштовхнув, і це було моїм планом. Але чорт візьми, про те, що доведеться  за цим всім спостерігати я не подумав. Дурень! Дурень! – він взявся за голову, і обперся руками на коліна.

- Ти тільки зараз це зрозумів? – подивилася я на нього.

- Як же ж добре, що сьогодні мене запросили виступити, і я хоч трохи відволічуся, і не буду бачити вас двох разом.

- То ти мене вже і бачити не хочеш?

- Я постійно хочу тебе бачити! Але не з ним! – співак повернувся до мене.

- Стоп. Ти сказав, що будеш виступати сьогодні, але ж твоя поранена рука. Як ти будеш грати на фортепіано?

- Та це просто царапина. Пластиром заліплю і все. – він на секунду замовк розглядаючи рану. – І по правді кажучи, у серці мене болить набагато більше. 

Ми обоє замовкли дивлячись один на одного.

- Вибач, Сонечко, але схоже я мушу тебе залишити з Генрі на сьогоднішній вечір. А можливо, навіть і до ранку, якщо не довше. – стурбовано сказав Вілл, заходячи до кімнати.

- Тобто залишити мене з Генрі?! – я аж підскочила з дивану.

- Подзвонила Мері. Моя дочка, Елізабет, захворіла. Я мушу поїхати додому.

- Звичайно! Звичайно їдь. – я підійшла і обняла його. – Надіюся вона швидко одужає.

- Я думаю, що завтра до вечора я точно повернуся. Сподіваюся, проблем не виникне і ви не будете тут сумувати. Ах… Генрі, ти ж сьогодні їдеш на концерт. Вона може поїхати з тобою? Не хочу щоб вона залишалася тут сама.

- Це закрита вечірка. Але, думаю, проблем не буде. 

- От і добре. – посміхнувся Річ.

- Я і сам не хочу залишати її саму. – додав Генрі, дивлячись на мене.

- А мене ви не хочете запитати чого я хочу? – дещо розлючено я звернулася до чоловіків. 

- Вибач, але ми просто хвилюємося. Сама, в будинку де живеш всього лиш декілька днів, у чужій країні. Поки що чужій. Я думаю, тобі краще все ж поїхати з Генрі.

- Ну справді, Маленька, думаю краще тобі не залишатися самій.

- Гаразд. –  обурена, але я погодилася.

«Все таки, він там весь час буде зайнятий. А потім зморившись після виступу, ми розійдемося по різних кімнатах, і полягаємо спати.» - подумала я.

- Тоді, добре. Я піду зберуся швидко, а ви додивляйтеся фільм.

Вілл вийшов. 

Я сіла у протилежний до Тейлора кут дивану.

***

Додивившись кіно, я швидко сховалася у нашу з Річом кімнату, сказавши співаку, що мені потрібно прийняти душ і готуватися до тієї закритої вечірки.

Він точно знав, що я хочу втекати, адже мені щоб зібратися, плюс з душем, потрібно приблизно півтори години, ну максимум дві, а до від'їзду ще було години три. 

Помилася я одразу коли пішла з вітальні, а тоді, обмотана рушником, сиділа ще деякий час дивилася серію улюбленого серіалу. 

А от коли на годиннику показалася 17.30, я розпочала приготування.

Червона атласна сукня до підлоги, підбори – срібні босоніжки, срібний клатч зачіска пучок і вечірній макіяж. 

Коли я уже завершала свій образ одягаючи намисто, сережки і брискаючи на себе парфумами, то почула як з вітальні доносяться знайомі ноти і голос.

Зачарована мелодією, співом, і цікавістю я спустилася по сходах в низ.

За роялем сидів Генрі, репетирував. Але почувши мої кроки, співак різко піднявся. Тоді я побачила в якому костюмі він був одягнений на цей раз: світло-сірий у темно-сіру клітинку  піджак, желетка і брюки, біла сорочка, червона краватка, чорні лакові туфлі і годинник на лівій руці, який не залежно від образу завжди був на тому самому місці, і у який артист часто любив поглядати. 

Тільки на ньому так красиво дивився костюм. Вони, як то створені для нього. Коли він їх одягав, я, дивлячись на нього, взагалі забувала про все на світі.

- Маленька… Оце так… Яка ж ти гарна! – він поправив однією рукою краватку, намагаючись ослабити трохи, щоб легше стало дихати.