Глава 3

Аліса

Втратити близьку людину – одне з найгіршого, що може пережити людина за своє життя. Адже уявіть... а ті, хто переніс це на собі, згадайте, як це, коли ще сьогодні ти бачиш цю людину, можливо спілкуєшся з нею, а завтра тобі доводиться усвідомлювати, що її просто немає. Що вона більше ніколи нічого тобі не порадить, не поділиться з тобою якоюсь новиною, не посміється з твоїх, можливо не дуже смішних, жартів... її просто напросто більше не існуватиме! Неприємні мурахи уже пройшли шкірою, чи не так? І це лише слова. А що буде в момент втрати?

До чого я це вела? А до того, що сьогодні весь день про це думаю. Уже тиждень минув з того моменту, коли ми з Максом вперше вийшли на прогулянку. Відтоді ми це робимо ледь не кожен день. Та й бабуся Віта на здоров'я не скаржилась. Але сьогодні... їй нову зле. Тиск сильно піднявся, не може навіть шматочка їжі в рот покласти. А я лиш метаюсь з одного кінця будинку в інший, аби допомогти їй чим можу.

— Алісо, люба, відпочинь вже. Весь день місця собі не знаходиш, – мовила бабуся, яка уже змогла встати з ліжка. Здається, їй таки легше.

— Звісно, що не знаходжу! Ба, навіщо ти встала? – обурено запитала я. – Тобі ж лише трішки полегшало. Ляж, увімкни собі телевізор і ні про що не думай! Я про все подбаю.

Жінка у відповідь лише всміхнулась. Страшно уявити, що я можу більше не побачити цієї посмішки. Та-а-ак, геть дурні думки!

— Ти забагато на себе береш. Піди он ввечері розвійся кудись.

— Нічого не хочу чути! – я взяла стареньку під руку й завела в кімнату. – Можливо хочеш книжку почитати? Якщо так, то яку? Я все принесу.

— Ох, я б не відмовилась.

Я швидко принесла названу бабусею книгу й пішла на кухню. На диво, тут я сьогодні проводила більшість часу. Спекла улюблені бабусині пиріжки з варенням за її ж рецептом, зварила бульйон. Давно я так не працювала.

А щодо друзів та гулянок... в бабусі я рідко виходжу з кимось гуляти. Немає тут якоїсь хорошої подружки, яка б підтримала мене та зрозуміла. Натомість тут багато заздрісників і хитрих лисиць, які шукають у всьому вигоду. Звісно, у мене є тут компанія. Вона складається з мене і ще трьох друзів-однолітків. Колись я часто з ними зависала, але з часом я просто почала помічати, що вони спілкуються зі мною заради якоїсь вигоди та виграшної позиції. І безжалісно відрізала їх від себе, навіть оком не мигнувши. Так, ось така я. Коли бачу, що мною намагаються маніпулювати, або якось використати мене в своїх цілях – це означає лиш одне: "до побачення". 

Раптом з моїх думок мене вирвала мелодія дзвінка. Хтось телефонує. Напевно, батьки хочуть дізнатися як я. 

Та, глянувши на екран, посмішка не могла не засіяти на моєму обличчі. Телефонували не батьки. А Макс. 

— Слухаю, – стомлено видала я. 

— Чому така понура? 

— Та з бабусею проблеми. Їй сьогодні стало гірше. Весь день ганяю, наче дзиґа, по будинку. Зараз їй уже легше, але розслаблятися не варто все одно. 

— Капець. Можливо, я можу чимось допомогти? Поратись по дому – теж не легка штука. 

Я посміхнулась його словам. Цей хлопець завжди помічає деталі й влучно вгадує мої бажання. Такий уважний. 

— Та ні, я вже все зробила. Бабуся, напевно, вже спить, тож і я піду. 

— Знаєш, я зрозумію, якщо ти мені відмовиш, проте... не хочеш погуляти? Хоча, напевно, цього можна було й не питати. Ти заморилась за весь день, відпочивай. 

— Якщо чесно, то я б не відмовилась, – почула по той бік слухавки полегшений видих. – Але сьогодні погуляти ніяк не зможу, дуже переймаюсь за бабусю Віту. Хоч би гірше не стало. 

Враз я почула за собою бабусин голос. Так і знала, що вона підслуховує! 

— Ніяких "не піду"! Ще не вистачало, аби ти через мене відміняла відпочинок! Слухай, онучко, я ж колишня медсестра і добре розпізнаю свій стан. Мені вже набагато краще завдяки твоїм клопотам. Тому вже збирайся і я чекаю зустрічі з Максом, коли він по тебе зайде. 

Я відразу хотіла все заперечити, та раптом задумалась. З вигляду їй справді покращало. Посмішка сяє, навіть зморшкуваті щічки порум'яніли. З нею нічого не станеться за дві годинки, поки мене не буде. 

— Ну гаразд. Але лише за однієї умови. Якщо тобі хоч на капельку стане гірше, ти відразу без будь-яких сумнівів телефонуєш мені, зрозуміло? – ніби-то строго сказала я. 

— Та зрозуміло, зрозуміло. Біжи уже! 

На слухавці все ще висів Макс. 

— Думаю, ти все чув. Коли по мене зайдеш? 

Та раптом дзвінок обірвався. Дивно. Можливо, я випадково щось не те натиснула? Та ніби ні. Хм... 

— Я вже тут, – зайшов всередину хлопець. 

— Я так зрозуміла, ти реально син спайдермена, – вигнула брову я. – Чи, можливо, якогось персонажа, в якого присутні крила? 

На мої слова хлопець лиш гучно розсміявся. Бабуся просто не могла намилуватись ним, ну чесне слово. В нас таких, як вона,' шипперами називають. 

— Якби ж то. Я стояв у твоєму дворі вже хвилин п'ять. Та перед тим, як зайти, хотів запитати, чи вийдеш ти. Якби таки відмовилась, я б просто пішов, не турбуючи. 

— Ой, який ти обачний! – вигукнула бабуся, ледь не плескаючи в долоні. Хух, здається їй реально легше. 

— Ок, тоді ти зачекай, я переодягнусь і вийду. 

Він кивнув і залишився у вітальні. Ну сумно йому там точно не було, знаючи то бабусю Віту. 

Нашвидкоруч одягнута джинси з високою талією й білий топ в обтяжку. На голові зав'язала високий хвіст й накинула легку сорочку поверх, адже літні вечори доволі теплі. 

— Ну все, ба, ми пішли! Якщо що, то я завжди на зв'язку. – навіть зараз не можу заспокоїти своє дивне передчуття чогось поганого. Зазвичай воно ніколи не справджується, тому я, як тільки могла, змусила себе викинути ці дурні думки з голови.

Ми з хлопцем вирішили прогулятися парком, куди переважно завжди ходимо. Він доволі невеличкий, проте компактний. 

— Якщо чесно, сьогодні відчував себе підлітком, який просить у твоєї бабусі дозволу на те, аби ти вийшла зі мною погуляти. Давно такого у мене не було, – легко проказав Макс.