Глава 6

Аліса

Офіційно! Вчора було найкраще побачення в моєму житті! Напевно тому, що єдине нормальне, але... з Максом, здається, завжди так. Ми ще довго сиділи в оранжереї й розмовляли, лежачи на пледі та розглядаючи зорі крізь скляне обрамлення. Я й досі не можу повірити, що це все відбувається саме зі мною. Адже, їдучи до бабусі, аби як слід провести своє останнє дитяче й безтурботне літо, я і подумати не могла, що повертатимусь в Київ вже у статусі "є хлопець".

З самого ранечку я сьогодні вже на ногах. І ні, мене не розбудили, аби попросити про допомогу чи щось таке. Я вирішила спекти шоколадний пиріг. Не питайте нічого! Думаю, тут і так все зрозуміло. Хоч я й ніколи не була фахівцем на кухні, але сьогодні – день-виняток. Адже цей пиріг я пекла для Макса. З усім запалом, який назбирався в мені я це робила й наспівувала улюблену пісню.

Бабуся Віта поралася на городі, а я в той час поклала пиріг в коробку й вирушила до хлопця.

Його будинок розташований ледь не на кінці селища, обабіч були поля, а якщо пройти трішки вниз, то можна було натрапити на дуже красивий струмок.

Я багато чула про Максового батька. І хорошого, і поганого. Та, зізнаюсь, все-таки більше поганого. Він дуже багато пив й коли ще жив із ним та дружиною, то любив виносити речі з дому. Чоловік встрявав у бійки і, на жаль, також був прикладом та, скажем так, ініціатором насильства в сім'ї.

Мені важко про це думати. Адже відразу в уяві постає той маленький хлопчик, який потерпає від того, що над ним знущаються. Мій маленький витривалий хлопчик. Як же він пережив таке і не зламався... не уявляю.

Перед порогом я зупинилась на секунду, аби глянути на себе в камеру фронталки і коли впевнилась, що моє розпущене волосся не розтріпалося, зайшла всередину. В домі було дуже тихо, таке відчуття, наче нікого немає. Але навіщо тоді залишати двері не замкнутими? А може треба було таки попередити Макса, а не пертись з цим сюрпризом.

— Є хто вдома? – дала голос я.

А у відповідь тиша. Мда... Оце я тупонула, я вам скажу. Перлась цілих півгодини, аби поговорити сама до себе…

Вже хотіла розвертатись, та враз почула до мурах приємний голос.

— Ммм, а що це так смачно пахне?

Ось і він! Винуватець моїх постійних посмішок та метеликів в області живота. Одягнений він у білу майку та сірі спортивні штани. 

— Я приготувала для тебе пиріг. Не знаю, звісно, чи ти любиш таке, але...

— Справді? Для мене? – його щире здивування, вибачте за тавтологію, здивувало мене.

— А що тебе так дивує?

Хлопець потер потилицю й трішки розгублено забігав очима.

— Та... не зважай... просто приємно, що ти приклала зусиль для мене.

— А мені було вдвічі приємніше прикладати ці зусилля. 

І більше я не встигла нічого промовити, так як він скоротив відстань між нами в два кроки. Губи скучили. Так, за такий короткий проміжок часу вже встигли скучити за цими ніжними дотиками й поколюванням внизу живота.

Макс раптом знахабнів. Але ця нахабність така бажана... така ніжна в своїх проявах і дуже обережна. Хлопець запустив руку мені у волосся й, перебираючи його між пальцями, продовжував цілувати. Ох, цей оманливий оазис... ти вже так близько... наче на долоні. Але водночас очікування зустрічі з тобою таке трепетне, що я вже й не знаю, що мені до вподоби більше.

Один рух і я уже притиснута до стіни. Пристрасть в поєднанні з ніжністю... вперше таке відчувала. Напруга наростала з кожним порухом уст. Макс все ще перебирав кожен мій волосок однією рукою, а іншою рахував ребра на моїй спині, так як я в топі з відкритою спиною. Ми цілувались, цілувались, цілувались...

Голова у відключці, мозок теж. І лиш серце: тук-тук, тук-тук... з кожним разом все швидше і швидше, набираючи нових обертів. Так швидко воно ще не билось. Здається, перевищило свій ліміт. Але відтепер хай звикає, адже з Максом по-іншому не виходить.

— А тепер... – задихано мовив він. – Тепер доброго ранку, маленька, – заправив волосся за вухо. Ммм...

— Хочу, аби всі ранки були такими добрими, як цей, – все ще будучи під впливом поцілунку видала я.

— Хочеш, я буду залазити до тебе у вікно, як у всіх найкращих традиціях американських серіалів, – ця хрипота... ахх...

— Думаю, в Києві на шостий поверх це буде важко зробити, – пожартувала я. 

Макс зайшовся дзвінким сміхом і клацнув мене по носі. 

— Ходімо на кухню, заварю нам чай. 

Ми зайшли в кімнату і Макс витягнув пиріг з коробки. 

— До речі, я завтра уже повертаюсь назад в Київ, – раптом повідомив він мені. Ніж, яким я уже розігналась нарізати смаколик враз застиг в повітрі. Блін, ну невже? 

— Капець, чому так швидко? – запитала вередливо я. Хлопець на це лиш всміхнувся. 

— В мене робота, Аліса, не забувай. Все, чим я міг допомогти онлайн я уже виконав, відпустка закінчилась. Тим паче, що після завтра відбудеться дуже важлива зустріч з іноземними партнерами, яка повинна повпливати на майбутнє нашої компанії. 

— Ну невже там не можуть обійтись без тебе? 

— Цікаво, як вони будуть спілкуватись без перекладача, – весело вимовив він. 

— Гугл їм в поміч. 

Макс налив в чайник воду й зупинився біля мене. 

— Все буде добре, маленька, ти ж знаєш... Якщо хочеш, можеш сісти на байк зі мною й рвонути разом в Київ хоч завтра. 

— Я б з радістю, але не хочу залишати бабусю. Я ж до неї, як-не-як, на літо приїхала. 

— Впевнений, вона все чудово зрозуміє, – хлопець спокусливо вигнув брову і його голос став на тон нижче. Ах…

Я трішки засовалась. Макс так близько. Ледь не дихає мені в шию. І від цього тверезо мислити й розумно говорити в рази важче. 

— Я це знаю, але просто... це останнє літо, коли я можу просто бути з нею й ні про що не думати. Потім будуть різні поїздки з групою, та й зрештою я хочу починати шукати якусь роботу. Хай це навіть той самий офіціант. А на бабусю часу буде в рази менше. Та й останнім часом у неї проблеми зі здоров'ям. Боюся, аби це літо не стало для нас останнім, – на останньому реченні я здригнулась.