Глава 7

Аліса

Ми з Лілею йшли вже сутінковими вуличками до будинку Дані. Бабуся, звісно ж, мене відпустила, ба більше, вона була така рада, що я не буду сидіти цілими днями вдома, а нарешті кудись вийду з друзями, що навіть Лілю пригостила сирником. Ех, знала б вона, що ця вечірка нічим добрим для мене не обійдеться...

Я одягла легке чорне плаття в горошок, яке сягало до колін. Над макіяжем особливо не сиділа, та й над зачіскою теж. В той момент, як подругу під тонною макіяжу було не впізнати.

Підійшли до двоповерхового будинку, з якого на всю вулицю лунала музика. Не думала, що в цій глушині влаштовують таке. 

— Ось і ми на місці.

Увійшовши всередину, в голову відразу вдарив неприємний запах алкоголю й диму сигарет. Враз захотілось розвернутися й вийти звідти. Ну чому я погодилась на ту дурну пропозицію?

— Алісо, це справді ти? – раптом почула я знайомий голос. Ну все, починається...

— Матвій, як давно не бачились! – обійняла я хлопця. Напевно, єдина людина, з якою б мені більш-менш хотілось обійнятись. 

— Яким вітром? – посміхнувся він та надпив свій напій з паперового стаканчика. – Не подумай, я не мав на увазі жодних претензій, просто пам'ятаю, ти різко припинила спілкування зі всіма й віддалилась від нас... А тут... — стенув плечима.

Ох, я б рада продовжити ігнорувати усю цю шайку, проте вже що є, то є.

— Знаю, знаю... Мене Ліля з собою за компанію взяла. Ми сьогодні пересіклися в магазині і пішло поїхало. Сподіваюсь, ніхто не проти моєї присутності.

— Ні, ти що! Я навпаки, дуже давно хотів з тобою якось зв'язатися, але, якщо чесно, не наважувався, адже ти так різко відрізала всіх тутешніх від себе, що здавалося, ти просто мене відштовхнеш, – Матвій мене приобійняв.

— Знаєш, мені здається, ти правильно думав.

Після моїх слів ми обоє залились гучним сміхом.

Раптом на екрані телефону спливло до мурах по тілу, знайоме ім'я. Макс і смайлик сердечко, який аж ніяк не може на повну передати моїх почуттів до нього. Треба підняти слухавку, але в цьому приміщенні я заледве чую, що мені кричить на вухо Матвій, не те, щоб телефонну розмову.

— Мені треба відійти, – крикнула я й, вирвавшись з обіймів, вийшла на вулицю.

— Привіт, маленька, – почула я такий бажаний голос і вмить посмішка осяяла обличчя. 

— Я вже скучила...

— Ммм, я теж, Алісо, – мовив він і на серці стало якось так приємно. Він теж сумує... – Що це там у тебе на фоні таке грає? 

— Оу... Я на вечірці. Якщо це можна так назвати.

— Воу, маленька, невже ти вирішила підкорити танцпол? Я б хотів на це подивитися.

— Максе, тут нічого смішного, – відповіла я на його смішок. – Якщо чесно, я йти взагалі не мала бажання. Але мене буквально витягли з будинку. 

— І тітка Віта напевно ще допомагала витягати, – підколов Макс. 

— Та ти що, як ти вгадав, – закотила очі.

— Буквально бачу, як ти щойно закотила свої милі очі. 

Я хотіла ще щось сказати, та мені не дали. Хтось закрив мені очі позаду своїми долонями. Відразу відчула запах сигарет. 

— Чому сама? – дим сигарет вдарив у шию. Хочеться рвати! Ненавиджу, коли хтось палить в моїй присутності. 

— Дань, відчепись! – гостро відповіла я, адже точно впізнала винуватця цього торжества по голосу. Він колись підбивав до мене клинки, але я чітко дала йому зрозуміти, що він мені абсолютно не цікавий. І відтоді його ставлення до мене, кхм... змінились, але не дуже в хорошу сторону. 

— Хто це там? – напружено запитав Макс. Бляха, ще йому це все пояснювати... 

— Та це ніхто... колишній знайомий. 

— О, то ми вже просто "колишні знайомі". Цікаво, відколи це ти стала такою високомірною? 

Хоче загнати мене в глухий кут своїми балачками? Ха, ще чого! Може я й доволі чутлива натура, проте це не означає, що беззахисна. 

— Хм, напевно відтоді, коли ви зрадили мене, кинувши в сусідньому селищі саму посеред ночі. Пригадуєш таке? 

Макс досі був на зв'язку. Треба хоч його вуха вберегти від цього цирку. 

— Я тебе ще потім наберу, – швидко мовила й натиснула на кнопку відбою. 

— Ой, та ти ще й злопам'ятна! Фу такою бути! І ми не кинули. Просто забули, що ти ще була з нами і… ой лишенько! Пішли. 

— Ой, а у тебе, виходить, ще й скліроз, у бідного розвивається! – таким же тоном проказала. – Йди на фіг, Дань, я не хочу тебе бачити! І знати теж. 

Яка ж я дурна, що прилізла сюди! Звісно, моє невміння казати "ні" мене до гробу колись точно зведе, але навіть не в цьому справа! Якби я справді категорично не хотіла сюди йти, то мене б не витягли з дому за жодних умов! Але річ у тім, що... я, дурна, справді думала, що можливо з роками вони нарешті стали якимись розумнішими й добрішими. Та, як бачимо, роки йдуть, а люди не змінюються. 

— Мабуть, мені вже пора... – вирвалась з його бридких рук і рушила до паркану, та, звісно ж, мені загородили шлях своїм кремезним тілом! Як же дратує! Мої нерви на межі. На межі від того, щоб... розплакатись. Саме так! 

— Куди ти підеш сама вночі? Взагалі з глузду з'їхала? 

— Ой, а чомусь, коли ви два роки тому залишали мене за купу миль від дому саму посеред ночі, то ти про це не задумувався! Не переймайся так, якось дійду. 

— Е-е-е-е ні, так не піде, – хлопець різко притягнув мене за руку. Аааааа, просто ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ! – Сьогодні мій день народження, тому я вибираю гостей на вечір. І ти, дорогенька, входиш до їхнього списку. Ну давай, враз і зі всіма зустрінешся. 

Я дуже не хотіла йти, справді. Але розуміла, що моєї думки тут ніхто не питав, а просто ставив перед фактом. Ну окей, якщо вже я тут, то треба хоч якось постаратися влитися в атмосферу.

Даня потягнув мене за руку всередину й відвів на другий поверх, де в його кімнаті вже сиділа Ліля, Міша й Олеся. Останні двоє ніжились в обіймах одне одного на ліжку, що доводидо те, що вони досі разом.

Вечір, на диво, проходив досить нормально, ми розповідали одне одному про те, чим останнім часом займаємось і про деякі плани на майбутнє. Я розповіла, що планую вступати на філологічний факультет, а вони у свою чергу поділились власними планами на життя. Ці сільські вечори й посиденьки не зрівняти ні з чим. В душі знову відродилося відчуття, наче я тут "своя". За дзвінким сміхом я вже й забула давні образи, які тишком-нишком таїла всередині. Навіть не здається, що ще недавно я їх ненавиділа! Можливо, моя довірлива сутність мене ще не раз і підведе, але зараз... зараз хочеться цей момент поставити на паузу. Бо ностальгія за колишніми вечорами нахлинула моментально.