Глава 9

Аліса

Приїхавши до столиці, першим чином я захотіла навідатись додому. Батьки повинні би бути там, сьогодні вихідний. Хоча, хто їх знає, можливо терміново викличуть на роботу.

— Мені зайти з тобою? – звів брову хлопець, спершись на байк під моїм ЖК.

— Ох, Максе, мама і тато це тобі не бабуся Віта, яка ледь на твою ікону не молиться. Вони більш прискіпливі, тому... Ну не знаю...

Я боялась знайомити батьків з хлопцем. Сама не знаю чому, та всередині якесь таке відчуття, наче він їм не сподобається, або вони його за щось засудять, почнуть розпитувати "А ким працюєш? ", "А скільки заробляєш?", "А скільки хочеш дітей?", що для мене є максимально некомфортно.

— Як забажаєш, – всміхнувся він. – Тоді я зачекаю тут.

Зайшла в квартиру й відразу почула запах чогось смачненького. Напевно, мама замовила доставку, так як готує вона, м'яко кажучи, не дуже. А якщо вже говорити відверто, то просто невиносно. Переважно все, що вона зготовує опиняється у смітнику, або ж я таки їм через силу й кажу, що вийшло дуже смачно, аби порадувати її самолюбство. 

Звісно, мої думки не були хибними. Посеред кухні на столі стояли дві апетитні піци, які так і просилися в рот.

— Мама, тато! Є хто?

— Алісо? – здивовано прокзала позаду мене мама. – А ти як тут опинилась?

— Приїхала... ем... – ну от і зайшла в "тупик"! Треба, напевно таки сказати, що у їхньої доньки нарешті з'явився хлопець.

— Сама? Взагалі нас не попередивши? Без речей, з оцим маленьким рюкзаком?

Скільки недолугих питань... Ні, щоб "як ти?", "щось трапилось?".

— Все ок, ма, я приїхала лише на вихідні, не сказала тому, що це все вирішилось дуже спонтанно. І ні, не сама.

— І з ким же? – втрутився тато. Я глибоко видихнула.

— З хлопцем. Він теж живе в Києві, але приїхав в селище до... родичів, – не буду ж я їм розповідати всю ту довгу історію про батька-насильника, який помер, так і не помирившись з Максом. – Ми вирішили спонтанно навідатись в столицю і погуляти тут. В понеділок він мене відвезе додому, так само, як і привіз.

Мама різко змінилась на виду.

— Та ви що! У моєї донечки нарешті з'явився хлопець! Боже ж ти мій! Рома, ти це чув? – звернулась вона до батька. Говорить про це так, наче я вже про наші заручини сповістила.

— Хм, – батько напружився. – І хто ж цей хлопець? Він десь тут неподалік? Я б хотів з ним побачитися.

— Ну його звати Макс, він працює перекладачем в автомобільній компанії, він дуже хороший, люблячий і креативний. Йому двадцять п'ять і...

Батько раптом поперхнувся водою, яку в той час надпивав.

— Скільки-скільки йому? Двадцять п'ять? Алісо, та між вами різниця в сім років!

— Знаю, тату, я вмію рахувати, – закотила очі я. Звісно, я багато чого чекала, але аж ніяк не прискіпування до його віку. Знав би він, який Макс, то ніколи б цього не казав.

— Доню, не ображайся на батька, ти ж знаєш, що він просто переймається. Просто ми думали, що йому хоча б двадцять. Але в двадцять п'ять це уже доросла людина, яка сама себе забезпечує і ми не можемо зрозуміти, чому він кинув око на тебе, вісімнадцятирічну дівчину, коли поряд тиняється море жінок його віку. Можливо це просто припущення, але все ж...

— Ви не знаєте його! – я стала на захист хлопця. Але все ж в душі... цей довбаний вічний страх бути використаною знову дав про себе знати. І що б хто мені не казав, і як би не впевнював у протилежному, мене все одно не переперти. – Він дуже хороший і я не дурна, мамо! Добре бачу, кого обираю. 

Ну все! Настрій майже на нулі! Спасибі, дорогі батьки, без вас і вашого втручання не могло обійтись. Насправді, ви ж знаєте, я не любителька злитися чи щось комусь доводити. Але зараз... ох, що ж зі мною коїться. 

— Ну мила, ти ж повинна нас зрозуміти.

— Якщо чесно, то трохи розумію, – все ж мене попустило. – Але прошу, більше без жодних зауважень в його сторону. Це мій вибір і ви на нього аж ніяк не повпливаєте. 

Ми з батьками розпрощались і я швидко попрямувала назад до свого хлопця. Звісно, той настрій, який був уже не повернути, та я добре знала, що розкажи я батькам про Макса, вони не зможуть просто порадіти, без цих нікому не потрібних розпитувань та указів на недоліки, яких по суті я поки що й не помічала.

Хлопець стояв, спершись на байк, і задумливо гортав щось у своєму смартфоні. Я вирішила тихенько підкрастись ззаду й накрила його очі своїми долонями.

— Ммм, і хто ж це такий непомітний, – широко поміхнувся Макс і, різко смикнувши мене за руку, нахилив до себе й подарував легкий поцілунок в губи. – Що з настроєм? – побачив він мій трішки кислий вираз обличчя.

— Та нічого, – я випростувалась. – Просто батьки зі своїми переживаннями щодо тебе і твоїх намірів. Ну… я не зважаю. Забий. – Боже, що я намолола?

— Алісо, – він повернув мене до себе й поклав руки на талію. – Знаєш, якби я міг подарувати тобі лиш одну річ, я б подарував здатність бачити себе моїми очима. Тільки тоді ти б зрозуміла, наскільки особливою являєшся для мене.

Його слова до чортиків розчулили. Моє відображення знову з'явилося в його очах, які іскрились істинним теплом і любов'ю. І не дай Боже ще хтось колись поставить мене під сумнів щодо почуттів цього хлопця. Більше ніколи в житті не поведусь.

— Ти найкращий, – я обійняла його міцно-міцно, хапаючись за шию, як за останній ковток повітря.

Ми сіли на байк і помчали по столичній трасі, живучи в цьому моменті й шалено кайфуючи від того, що зараз в нашому житті відбувається.

До зустрічі з Максом я не любила мотоцикли. Напевно, тому, що майже ніколи на такому виді транспорту не каталась та й не проявляла особливої ініціативи. Але з ним... словами не передати, який це кайф... відчувати швидкість повсюди. Вона в повітрі, вона в землі, вона буквально між ребрами закралась в саме серце й не відпускає. Вона в нас.

Макс ніколи особливо не ганяв, за що я йому, звісно, вдячна, але для мене й дозволена швидкість здається неймовірною. З ним я полюбила те, чого раніше боялась.