Глава 14

Аліса

Тиждень по тому...

Біль у грудях такий нестерпний, що грудна клітка, здається, зараз вирветься назовні. Все здавлює, наче у вакуумі. Важко рухатися, щось розуміти... 

Озираюся назад – темрява. Вперед – те саме. Я, здається, в прірві. Не відчуваю землі під ногами й просто пливу. Не знаю, чи сиджу я, чи стою... Та чи важливо зараз це? 

Кричу в цю темряву. А у відповідь – знову тиша. Я зараз здурію. Крикніть хтось у відповідь, чорт забирай! Або вбийте мене. Але не залишайте саму. Я так більше не зможу.

Раптом бачу світло. І з кожною секундою воно стає все більше й засліплююче. Біла пелена стає перед очима і різкий спалах підіймає мене. 

Я прочинила очі, кашляючи. В голові різко запаморочилося і я поклала голову назад на подушку.

Коли до мене дійшло, що я знаходжусь в лікарняній палаті, я сильно здивувалась. Не можу нічого згадати. Але чому я дивуюсь? Все до цього і йшло. Весь цей тиждень я була наче на пороховій бочці. Тиждень стресу, занепокоєння, море пролитих сліз і понівечена нервова система повинні були до чогось привести. Ось і результат. 

За цей тиждень я втратила лік часу. Він наче зупинився для мене і втратив сенс. Все кругом втратило сенс. Тиждень без Макса, якщо коротко. 

Цей хлопець не писав мені, не дзвонив. Він навіть не надав мені такої честі, аби відповісти хоч на одне з сотні моїх повідомлень. Він топтався по моєму серцю, не жаліючи його і продовжує це робити й надалі, знаючи якого болю це мені завдає. Макс викрав моє серце. Та хто ж знав, що він вкрав його, щоб розтрощити.

Спочатку я була ладна в ноги йому впасти, лиш би слово почути. Я плакала, очі були постійно червоні, а кола під очима – сині. Я ридала й ридала без перестанку. Поки він десь жив собі спокійним життям, розважався, навіть не згадуючи про мене.

Запитаєте, які ж в мене відчуття зараз? Не знаю. Досить змішані. З одного боку я ненавиджу його. Справді, ненавиджу. А з іншого – згадую наші прекрасні миті, переглядаю спільні фото, бачу ці очі, які ще нещодавно вдивлялись закоханим поглядом в мої, й ці губи, які я з таким задоволенням цілувала. І після цього мене накриває. Не розумію його, ненавиджу, але все ще... кохаю. Почуття нікуди не ділися.

Та, як не крути, в мене ще є якісь залишки гордості. Він не смів так чинити. Я не заслужила на таке. Аж ніяк не заслужила.

Тож писати я перестала ще два дні тому. Телефонувати теж. Останнє моє повідомлення звучало приблизно так: «Ти виграв, моє серце розбите».

Більше в соц.мережі я не заходила. Ні щоб перевірити його повідомлення, ні просто для елементарного спілкування з друзями. За кілька днів у мене вступна співбесіда, а моральний стан на нулі. Зараз взагалі не до цього. 

Бачу прикріплену крапельницю й розумію, що напевно я таки доконала своє здоров'я. Чорт. Ну чому я така? Чому в мені немає того сильного стержня, щоб взяти себе в руки й відрізати людину від себе назавжди? За що мені ця слабкодухість? І така довірливість.

Потягнулась за стаканом води на тумбі та моя слабкість і необачність зіграли зі мною трішки злий жарт. Стакан посунувся і впав, розбившись на друзки. Прямо як мій внутрішній світ. Вільною трясучою рукою я намагалася позбирати хоча б великі осколки. Не знаю чому і навіщо, можливо так я хотіла компенсувати те, що твориться в мене всередині. Це неможливо пояснити. 

Та враз чиїсь руки почали збирати осколки. Я спочатку не зрозуміла, в мене галюцинація чи переді мною зараз справді людина-причина моїх страждань. Та якщо це правда, то зараз же, в цю мить Макс збирає те, що залишилось від стакана і обережно кладе залишки на тумбу. 

Кілька хвилин я приходила до тями. Дуже багато кліпала і терла очі. Та коли він заговорив, то впевнилась, що це не сон. Макс тут. В лікарні. Поруч. Нічого не розумію... 

— Привіт, маленька, – тихо привітався хлопець.

— Що ти тут забув? – беземоційно питаю. Всі сльози вже виплакані.

— Твоя бабуся зателефонувала, сказала, що ти потрапила в лікарню. І я швидко приїхав.

Після цього повисла пауза. Не можу повірити! Я гірко посміхнулася.

— То мені напевно треба радіти, що я тут. Інакше б ти і далі забив на те, що я все ще жива, – зло сказала я. Важко видавити злість на цю людину, навіть після всього, що я пережила через нього.

— Я все тобі поясню, Алісо, але...

— Чому ти ігнорував мене весь цей час? – голосно запитала я. – Я не знаю яке має бути виправдання, Максе, щоб я тебе пробачила. Не знаю, чуєш? 

Хлопець підняв важкий погляд і з болем заглянув мені у вічі. Чомусь від цього погляду стало не по собі.

— Ти зараз не в тому стані, відпочинь. А після я тебе заберу до себе й розповім усе як є. Тільки, будь ласка, повір мені. Я б ніколи не зміг завдати тобі такого болю навмисно. 

— Максе, я не розумію тебе зовсім, – знову злість спалахнула в мені. – Якщо приїхав розповісти – то розповідай! Навіщо це все? 

Раптом в розмову втрутилась бабуся, яка тільки-но зайшла в палату. 

— Тут, онучко, він правий, – мої очі полізли на лоба. Нічого не розумію. – Зараз ти дуже слабка. Відпочинь, наберися сил. Ввечері Макс по тебе заїде.

— З чого б це він повинен по мене їхати? Я не хочу бути з ним на близькій відстані!

Обличчя Макса враз зблідло. Він прикрив очі від виснаження і болю. Йому болить? Справді? Це йому болить???

— Алісо, ситуація і правда важка, – бабуся знову втрутилася. – Повір хоча б мені, будь ласка. Ти все зрозумієш. А зараз відпочинь.

Я здалася. Вибору в мене не було. Та й бабуся Віта права, мені не завадить відпочити. Тим паче, що мене дуже хилить на сон. Підозрюю, що мені капають щось заспокійливе. 

Ввечері мене виписали й наказали більше себе до такого не доводити. Що ж, як би це не звучало, це від мене не залежить. По-іншому емоції випускати я не вмію.

Вийшла з лікарні в легкій кофтині й тут же чоловічі руки обгорнули мене в свою джинсовку. 

— Подумав тобі буде холодно їхати на байку.