Глава 19

Два місяці по тому...

Аліса

— Давай допоможу, – я вхопилася за руку Макса, коли той намагався вийти з машини. Його рука лягла в мою і вдячний погляд обдарував мене. Хоча з вдячністю в погляді була і зневага. До самого себе. Не можу дивитися на нього такого. Слабкого і зневіреного.

За ці два місяці відбулося дуже багато чого. Макс таки погодився на те, щоб його лікував дядько Матвія. Він виявився добрим і веселим чоловіком. Ми таки переоформили Макса в його приватну лікарню. 

Максове здоров'я висить на волосині все більше буквально з кожним вдихом, який він робить. Коли два місяці тому вилікували його пневмонію, це був лише початок того, що чекало нас далі. Хвиля запалення нападала на нього знову і знову, з кожним разом у все гіршій формі. Зараз він дуже схуд і ослаб. Нова стадія хвороби застала нас знову. Важко дивитися на його спустошені очі, повні безнадії й на те, як йому бридко від самого себе. Це вже не той хлопець, з яким я познайомилась і не той, кого я знала. Але він все ще той, в кого я дуже сильно закохана. І той, з ким я готова бути до кінця. Яким би кінець не був. Я не кину його нізащо.

Також я близько познайомилась з його мамою. Жінка дуже добра й любить свого сина. Коли Макс на процедурах, ми інколи плачемо разом, поки він не бачить нашого прояву слабкості. Я навчилася бути дуже сильною за цей час. 

Та було і хороше за ці два місяці. Між нападами хвороб, які намагалися зламати хлопця, було багато-багато пристрасті й кохання. Місяць тому я переїхала до нього й прокидалася та засинала, чуючи миле сопіння. Це безцінні миті.

Щодо моїх батьків... вони змирилися. Більше їм нічого не залишилося. Зрозуміли, що сперечатися зі мною марно й наміри мої серйозні й дали дозвіл на життя з Максом під одним дахом. Я вдячна їм за це, справді. Хочеться провести з ним якнайбільше митей.  Бо... 

Лікар не прогнозує нічого хорошого. Старається говорити якнайм'якіше, та що  справи погані не мовчить. Пневмонія почала набирати нових обертів і це найдовший випадок розвитку хвороби. Вона висмоктала з нього усі сили й те, що залишила, дуже тривожить. Навіть не зовнішній стан. Внутрішній. Хлопець просто живе в очікуванні дня, коли помре. Одного дня, коли хвороба досягла найвищого піку, він сказав мені страшну річ:

«Коли я вже помру і забуду про ці муки і страждання? І позбавлю тебе їх».

Тоді я дуже сильно розплакалася. Не уявляю свого життя без Макса, хоч і хворого й знедоленого, але мого! Якщо він і справді помре, то я вб'юсь ззаду за ним! А де інший вихід? Коли ти живеш людиною й бачиш її в снах і наяву! І тут якась срана хвороба забирає в тебе це! 

Після цього випадку Макс більше не говорив таких жорстоких слів. Він взагалі рідко говорив зі мною по душах. Цей хлопець закрився в собі й доступу до своєї душі не давав, як би я не підкрадалась. Це стало ще болючіше ніж гострі слова. Ми спали в одному ліжку, а відчуття ніби на різних планетах. 

І через це я теж часто плакала. Біля Макса, звісно, ні. Йому й так невиносно це все, не хочу його турбувати своїми переживаннями. Але вночі, тихенько прокрадаючись у ванну кімнату, я даю волю сльозам, які цілий день просилися назовні. 

Матвій став для мене дуже близькою людиною. Він возив нас з Максом в лікарню на автомобілі дядька, аби ми кожного дня не викликали таксі, й назад. Макс навідріз відмовився від того, аби лягати в лікарню на невизначений термін. Хоч він і казав, що просто не любить цього запаху, я знала, що він боїться. Боїться жити 24/7 в лікарні, з крапельницями в руках та пігулками в зубах. Йому треба це вивільнення, хоч на трішки. Жити в своїй квартирі, спати, притискаючи кохану дівчину до себе й бурмотіти слова кохання перед сном. 

— Алісо, – раптом пробурмотів Макс, коли ми підійнялись ліфтом й зайшли в квартиру після важкого дня в лікарні. Я і справді була виснажена.

— Так?

Раптом хлопець притиснув мене до себе спиною й поцілував у волосся. Я завмерла, а мурахи пробігли згори вниз.

— Пробач мене, маленька. Я знаю, як тобі зараз важко.

— Ти не маєш за це вибачатися, ти не винен у своїй хворобі. Я тобі казала це вже не раз.

— Я не за це прошу вибачення, – хлопець розгорнув мене обличчям до себе. – Більше не можу чути, як ти плачеш ночами й бачити твого спустошеного обличчя. Я знаю, що це все через мене. Я така сволота, Алісо, і мені так соромно за це. Ти не заслуговуєш такого відношення до себе. 

Оніміла від його звернення. Чорт, я не знала, що він чув це все! Не хотіла його хвилювати своїми переживаннями, але, здається, варто було... Бо вийшло все ще гірше.

— Макс, я все розумію. З тобою бореться хвороба, тобі не обов'язково говорити зі мною чи втішати, – говорити це було важко. Тому що мені хотілося цієї чортової втіхи від нього! Хотілося хоч на мить відчути себе маленькою тендітною дівчиною, а не сильною й незалежною! Хочеться хоч на мить, як колись...

— Я ж бачу, що це не те, що ти думаєш насправді. Тобі важко дивитися на це все. І я все ще погіршую, – опустив винувато погляд. Я торкнулась його обличчя й змусила глянути на мене. 

— Я не заперечуватиму. Не маю сил більше вдавати, що усе райдужно і прекрасно. Але також я ніколи в житті тебе не звинувачуватиму ні в чому. Ти повинен знати, що я розумію все. Ти не змушений ні до чого.

— Алісо, будь ласка, не виправдовуй мене! – засміявся з гіркотою. – Прошу, накричи на мене, вдар! Скажи, що я останній дебіл, що не заслуговую на прощення, що роблю тобі дуже боляче, хоча ти для мене робиш все! Що якщо я продовжу таку ситуацію й надалі, то ти підеш від мене. Прошу, не пропускай все те погане, що я роблю лиш через жалість. 

Його слова змусили утворитися вологість в очах. Здається, весь цей час я діяла неправильно. Не варто було жаліти його й не зважати на все. Треба було просто жити, як жили. А я няньчилась з ним, наче з дитиною. Він чоловік, що б там не було. Шкода, що я це зрозуміла лиш після того, як він прямо про це заявив. І тут мене прорвало...