Глава 20

Аліса

Час йшов дуже швидко. Я вже встигла провчитись майже місяць в університеті, завести нові знайомства, отримати першу стипендію й вперше справді погуляти в нічному клубі. В Києві, з друзями, з алкоголем. Якщо чесно, то зробила я це тільки через Максове бажання відволікти мене від важких днів, які нас спіткали. 

Віднедавна він таки ліг в лікарню. Більше жодна відмовка не приймалась, треба, аби хлопець був під постійним доглядом. Я навідую його кожного дня, без жодних винятків. Навіть коли я йшла в клуб, не могла не зайди перед цим. На мені було чорне коротке плаття, яке облягало фігуру. Якщо чесно, то не я його вибирала. Моя нова однокурсниця позичила мені його, адже вважала, що воно мені дуже підійде. А я вперше за довгий час відчула себе справді сексуальною. 

— Маленька, знала б ти, як я хочу зараз покласти тебе на наше ліжко... – важко видихнув він. В його погляді читалося захоплення і... ревність. Це було важко не помітити. Тому я й промовила:

— Хочу, щоб ти знав, я ніколи не проміняю тебе на жодного іншого чоловіка, – поцілувала в схудлу щоку.

— Інколи я не знаю, чого хочу більше. Аби ти таки проміняла мене на когось іншого, чи щоб і надалі залишилась поруч...

Та зараз настали найважчі часи. Бо лікар, який до останнього намагався зм'якшувати діагноз в моїй присутності, нещодавно сказав, що життя коханого на волосині. Імунітет вже не виконує свою функцію, а хвороба тільки цим і користується. Макс почав менше говорити, не через те, що не хотів... просто елементарно не міг. 

Зараз я знаходжусь на парі, слухаючи викладачку, яка щось дуже цікаво розповідала. Та думки мої, як завжди, були прикуті до лікарняного ліжка, на якому зараз бореться за життя коханий. 

Раптом мій телефон завібрував. Прийшло повідомлення на вайбер від людини, яку я не могла ігнорувати. Адже коли біля Макса не було мене... була вона. Його мама.

«Алісо, приїдь негайно! Макс в критичному стані. Лікарі роблять все можливе...»

Після прочитаного все всередині перевернулось. Шлунок скрутило від страху, а в очах потемнішало. Дихати стало важче. Та навіть це не завадило мені без жодного попередження швидко скласти все в рюкзак і вилетіти кулею з аудиторії.

Тільки б він був живий, Боже, будь ласка...

Коли я прибігла в лікарню, серце в грудях гупало несамовито. Він не міг... не попрощавшись зі мною. Ні! Ні, ні, ні!!

На кріслі біля входу в Максову палату сиділа його мама. Погляд її був втуплений в стіну, а на очах застигли сльози, які чомусь не лилися. Вона сиділа, наче черства, не рухаючись. 

— Що з ним? Після вашого повідомлення я мигцем приїхала, – ледве відхекавшись, запитала.

Та у відповідь – німа тиша. Жінка лиш потягнулася до кишені куртки й витягнула звідти папірець. Трясучими руками вона віддала його мені.

— Він просив передати це тобі, – сказала мати Макса. Що... що це означає? 

Це був лист. Зверху було написано «Моїй маленькій дівчинці». Від цього надпису одинока сльоза впала на папір. Адже я розуміла... починала розуміти, що трапилось. 

«Алісо, моя кохана дівчинко,

Якщо ти читаєш цього листа, то значить мене вже немає на цьому світі. 

Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду писати подібні листи... але якщо вже життя піддало нас таким випробуванням, то значить треба навчитися це робити. 

Знаю, як тобі зараз нелегко, знаю, що зараз ти плачеш і знемагаєш від болю несправедливості, яка нас спіткала. Адже ми мали ще стільки прожити, стільки відчути... стільки кохати. Та доля нагло відрізала нас з тобою одне від одного. І шляхи наші розділилися.

І, як би важко не було... хочу попросити тебе...

Живи! Алісо, не вмирай зсередини, благаю! Знайди собі прекрасного хлопця, відчуй кохання вдруге,  радій своєму юному життю, роби помилки і з радістю та силою виправляй їх. Бо хто це зробить за тебе, як не ти? Життя навчило нас, що воно може обірватися в будь-яку мить. Тому живи! На повну! Підіймися в гори, які ми з тобою так і не підкорили, об'їдь всю Україну та Європу і не втрачай дух. Не завдавай мені болю там, на небі. Я хочу бути спокійним і впевненим, що моя маленька дівчинка щаслива.

Хочу аби ти знала, кохана, що я нікуди не дінуся. Я буду на небі оберігати тебе щодня і щогодини. Наглядатиму за тим, якою красивою жінкою ти станеш, буду радіти кожній твоїй милій усмішці та розділятиму твою радість на нас двох. І біль твій теж. Знай, Алісо, що навіть в найважчі години ти не сама. Ніколи не будеш сама. Тому що я завжди буду поряд. 

Кохай, радій, літай, співай, працюй, стрибай від щастя та здобувай омріяне.

Проживи це життя за нас двох.

Твій Макс»

Читаючи цього листа, який порізав моє серце вщент, я впала на коліна. 

— ААААААА! – як же болить. Всередині все розривається. – Ти не міг померти! – кричу на всю лікарню. Медсестри спантеличено дивляться, та підійти не відважуються. – На кого ти мене залишив? Макс... – вимовляю його ім'я тихіше перед новою порцією схлипів. 

Б'ю кулаками по лікарняній підлозі. Та ніщо не допомагає.

Він помер! Чуєте? Макс, мій Макс, життєрадісний, милий, коханий,  МІЙ! Помер. Хвороба забрала його в мене так жорстко. І я трималася до останнього. Заради нього. Та зараз... Я не бачу більше сенсу в цьому житті. Ненавиджу життя! Чому воно забирає найкращих людей, ріже ножем і встромляє його прямо в серце? За що воно з нами так? Ми не заслужили на це!!

Нам треба було ще стільки всього прожити. Та через цю чортову хворобу ми не встигли нічого! 

Відчуваю, що голова паморочиться і я падаю. Та в одну мить сильні руки підхоплюють мене. 

— Алісо, – чоловічий стурбований голос пролунав біля мого вуха. Та я не відразу зрозуміла хто це. Не можу розрізняти інші голоси, окрім його. Найкоханішого і найбажанішого. Того, якого вже ніколи не почую.

Не почую.

— Ааааааааа! – знову крик виривається зсередини. Це кричить моя душа. Вірніше її залишки.