Розділ 6

- Ого! Не думав, що тут збереться стільки людей! - затягуючи ковзани, присвиснув Тимур.

- Ну а що ти хотів? Вихідні, зима, та й час вже цілком відповідний - саме те для ковзанки. Ще для повноцінного стереотипу не вистачає глінтвейну, - зауважила Саша.

- Або какао.

- Або какао. Але я ні те, ні інше не люблю. Краще вже чай або кава.

- Можна і так. Зайдемо потім кудись? - Тім обережно просувався в бік льодової арени, балансуючи на тонких лезах.

- Звісно! Думаю, ми тут непогано поганяємо, а відтак – будемо голодні й мерзлі, - погодилася дівчина.

- Чесно кажучи, я вже сто років не виходив на лід. Максимум - на тарілці з гірки катався.

- Нічого, зараз швидко все згадаєш. Давай допоможу.

Саша взяла однокласника за обидві руки й обережно потягнула за собою.

- А ти так не впадеш?

- Ні. Я можу їздити й спиною вперед.

- Круто. Давай, може, тепер я сам?

- Добре. Я тільки відійду недалеко, а ти до мене спробуєш під'їхати.

- Давай.

Тім відчував себе невпевнено на льоду, але робити нічого - не хотілося осоромитися перед якоюсь дівчиною. І нехай Сашенька в минулому мала всі шанси стати непоганою фігуристкою, це нічого не змінює - він повинен гідно протриматися. Хоча б хвилин сорок. Далі вже можна буде чесно злиняти.

Але час як нібито завмер для Тіма - кожен раз, як він дивився на годинник, стрілки нібито навіть і не рухалися.

- Давай, Тім, чого ти боїшся? Хочеш, я буду тримати тебе за руку? - запропонувала Саша.

- Хочу.

Дівчина потягнулася до його долоні й обхопила її своєю.

- Якщо ти боїшся впасти, то пам'ятай - головне відразу ж підтягти до себе руки і ноги. Так менше ймовірність, що на тебе наїдуть або спіткнутися об тебе. О, і ще, найпростіше - коли падаєш - тримай руки перед собою.

- Оптимістично, нічого не скажеш, - похмуро підсумував хлопець. – Тобто навіть не «якщо», а саме «коли»? А можна якось без падінь?

- Не знаю - у нас цьому вчили в першу чергу, - посміхнулася Саша. Сьогодні на ній була тісна чорна кофта й коротка картата спідниця. Якби дівчина впала, то майже напевно розбила б коліна в кров, позбавлена навіть найменшого захисту у вигляді штанів.

- Отже, будемо вчитися, - підсумував Тим.

Через чверть години він уже готовий був кинути ковзани в подругу й босоніж піти, світ за очі. З незвички ноги боліли так, що хоч вовком вий. А Саша все не відпускала - вимагала перемогти неприємні відчуття. Врешті-решт зійшлися на тому, щоб трошки постояти біля бортика й перепочити.

- Якщо хочеш, можеш зробити пару кіл - обіцяю дочекатися тебе на цьому самому місці, - подивившись на те, як роз'їжджаються ноги, сказав Тім.

- Ні, я краще тебе почекаю. Щось у мене немає віри твоїм словам, - погляд дівчини був спрямований кудись у далечінь, і хлопець мимоволі простежив за ним. - Що, знайома? - кивнув Тім, помітивши на льоду жіночу фігурку.

- Та ні, просто катається непогано - легко ковзає, - посміхнулася Саша.

Дівчина зупинилася лише в якихось двадцяти метрах від них. Наблизившись до борту, вона відкинула волосся з обличчя.

- О, навіть у вихідний день немає порятунку від вчителів, - посміхнулася Саша.

- Еге ж. Але що сказати - схоже, ти гідно оцінила її майстерність, - зауважив Тим.

- Ще чого. Нічого особливого - просто рухається трохи плавніше за інших.

- Гаразд, ми можемо удати, що просто не помітили її та й все. Ну то як, будеш продовжувати вчити такого безталанного учня як я?

- А у мене є вибір? - схоже, Саша щиро зраділа його словам. Невже вона думала, що він кине її й піде до Злати Ігорівни? - Гаразд, давай до мене.

Дівчина від'їхала від нього лише на кілька метрів і простягнула руки до Тіма. Він встиг відштовхнутися від крижаної гладі тільки раз, коли раптом врізався у свою вчительку. Впасти він не встиг - і вона, і Саша підхопили його за руки.

«Соромно ж як!» - подумав хлопець і спробував відновити рівновагу.

- Ой, це ви! - здивовано подивившись на учнів, вимовила Злата Ігорівна. - Вибачте, я не хотіла.

- Та нічого, це мені треба уважніше дивитися перед собою, - постарався зам'яти інцидент хлопець.

Викладачка трохи зніяковіла, і, швидко попрощавшись, поїхала далі. Тім проводив її поглядом і повернувся до Саші. В її очах була туга, і хлопцеві було дивно це бачити. Вже не в перше він помічав, що присутність літераторки її засмучувала, але так і не розумів, що було тому причиною.

- Так на чому ми зупинилися? - Бадьоро запитав він. - Може, ти мене краще за руку притримає поки? А то я якось невпевнено себе почуваю.

- Звичайно, - як і минулого разу, вони взялися за руки й неквапом стали намотувати кола.

Тим часом Злата злилася на себе - думки про Дента все ще не давали їй спокою. Причому не якісь там конкретні, а так - загальний фон роздратування й нерозуміння. Навіть улюблена, але виснажлива їзда на ковзанах не рятувала тепер від цієї мани.