Я не скажу тобі «Прощай...»

«Здрастуй!» Це просте вітання для мене тепер найсокровенніше слово. Глибинне. З душі. Бо воно твоє. Ним ти збудив і розтривожив у мені мене саму. З ним я збагнула, що це і є ти. Той, на кого чекала багато літ. Мій. Не вигаданий. Справжній. Це «здрастуй», як пароль, щоб я упізнала, що це ти, а не вигадана задля самозаспокоєння ілюзія.

І дарма, що тепер без тебе мої роки облітають щоосені усе новим падолистом. Без тебе я вже входжу в свою осінь. Хай, може, перехожі ще того не помічають. Не помічає навіть той, хто поруч зі мною. В одних вузьких та щільних пенатах – квадратних метрах – бік о бік... Бо у собі я така одна. І така самотня. Під безліччю повсякденних масок він так і не знає мене істинної.

Пригадуєш, як колись ти ображався на мене за щиро висловлену думку, що кожен із нас невимовно одинокий? Навіть, якщо разом двоє, як ми тоді були. Навіть, якщо наші тіла переплітаються так, що стають однією безтілесною душею. Навіть тоді. Кожен має свою самоту. І має на те право.

Тепер я нікого не хочу туди впускати. Бо це те святе, у чім іще живе моя вчорашня трепетна наївно-дитинна душа тієї дівчинки, що була тоді з тобою. Знову обманюю сама себе. Бо насправді я не маю кого туди впускати. Душа більше не дотикається до чогось такого, від чого б вона збудилася, стрепенулася й захотіла співати.

Як же тепер бракує твого неповторного «здрастуй»! Та це неможливо повторити. Бо вдруге буде вже не те, що було тоді уперше.

Удвічі в одну ріку не увійти. Та вода вже далеко. Її не спинити. Не наздогнати. Бо і ти вже не ти. І я – не я. Тепер ми у різних далеких ріках, які пливуть кожна за своєю течією.

Хоч, напевне, ти знаєш, відчуваєш, як іноді я приходжу до тебе?! Тихенько оминаю таке знайоме (затискаю уста, щоб не сказати «рідне») охайне подвір’я, відмикаю невидимим ключем твої двері й кажу собі: «Ось я і вдома!» Усе тут мені до болю знайоме. Бо усе, як і було. Та ж вітальня. Той же великий круглий стіл посередині. Піаніно, на якому тепер ніхто не грає. Проходжу іще крізь двоє розчинених дверей. Тут твоя сонячна кімната, з вікна якої видно море і яку ти чомусь називаєш верандою. Два плетені крісла і маленький круглий столик. Не данина моді. Але твої й наші улюблені. Хоч на них, мабуть, іще сиділи твої батьки. Як і ми, безкінечно чаювали і говорили, говорили... Незвична саморобна книжкова шафа і твій диван. У мить, як пізнали одне одного вперше, тут ти й сказав мені оте несподіване для мене «здрастуй»... І не було меж моєму здивуванню, що ти такий... «Здрастуй!» – відповіла я. І були отут такі щасливі наші ночі... Наші ранки з першими сонячними променями і морською прохолодою.

А тепер хіба тихо присяду на краєчку, аби ще раз подивитися на тебе зблизька. Не смію потривожити твій сон навіть подихом. Такий же непокірний чуб. Хоча вже геть посивілий. Таке ж високе чоло і очі. Тепер вони сплять, та я знаю, які вони сині. Я знаю, як вони сміються. Як без слів промовляють про почуття. Знаю, які вони бувають по-батьківськи лагідні, як знову збираєш мене у дорогу. Не втримаюся, таки легенько проведу рукою по твоєму обличчю, по руці, що звисає додолу. Ти відчуваєш мій лагідний дотик і усміхаєшся. Може, ти бачиш мене уві сні? Та я не стану тебе будити, хоча так хотілося б... Ні. Лише подумки: «Здрастуй!» І піду... Мерщій піду. Бо мої очі вже бубнявіють слізьми. А тобі цього не можна бачити.

– Здрастуй! І прости, що не змогла спинити тієї невтримної ріки. Не змогла їй протистояти. Вона, бурхлива і зла стихія, мене, слабку, хотіла утопити, знищити. Я довго трималась. Я ледве трималась... і все ж трималась. Але ж ти знаєш: я не вмію плавати... І хтось мусив мене порятувати. Якусь мить я була вдячна. Якусь мить навіть щаслива. А вже згодом каралася й картала себе. Все не те. Шкодувала, що наша з тобою мрія так і залишилася мрією. Була лиха на тебе, що не міг дати мені надії. На себе, що не знайшла в собі більше віри й сили чекати. Нарікала на кілометри між нами і ту бурхливу ріку життя, що понесла так стрімко, покорила наші бажання, згасила іскри, які ще так довго тліли у глибинах наших душ.

Минулося. Відболіло.

Щастя – це мить. Але вона благословенна. Божий дар. Світлий промінчик, що завжди грітиме душу. Спасибі тобі за ту мить. Що вона була... Що у мене є цей спомин.

Я не кажу тобі: «Прощай». Ми ще зустрінемося. Не відаю, на яких горизонталях, в яких світах чи вимірах. Але знаю: ми обов’язково зустрінемося. І я знову скажу тобі: «Здрастуй!» І почую у відповідь таке ж всесказанне – «Здрастуй!»...