Якщо і справді твій

Хочеться побути на самоті. Як неприкаяна, довго бродиш вулицею. Дається взнаки вечірня прохолода. Осінь. Мерзнеш, кутаєшся у благенький плащик, а відтак забрідаєш у перше-ліпше кафе, щоб попити чаю й зігрітися.

Півтемрява. Невиразні силуети в цигарковому диму. Жодного знайомого обличчя. От і добре. Офіціантка принесла меню. Ти замовила улюблений зелений чай. За сусіднім столиком – молодий чоловік. Замовлення робить на двох. Вино, салати, фрукти. Незабаром прийшла і та, на котру він очікував. Вони удвох святкують і сміються. Щасливі. А тобі сумно.

Через якусь мить заграла музика. Вийшли до танцю перші сміливиці. Дві дівчини. Згодом до них приєдналося іще декілька жінок. Кожна звабливо вигинається, намагаючись якнайвигідніше продемонструвати усі принади свого тіла. Міні-спіднички, декольтовані кофтинки, нижче пупка джинси та бриджі, оголені талії. Усе для того, аби хтось звернув на це увагу. Щоб підійшов, запросив до танцю. Щоби було з ним гарно, затишно й надійно. Щоб не лячно було відірватися ногами від землі й закружляти у його сильних руках. Щоби був таким, як мріялося...

Отак було завжди. В усі віки. Чомусь згадалися тобі в цю мить твої перші танці. Твій перший вихід у світ. Коли ти з далекого поліського села приїхала навчатися у велике місто. І була така несмілива. Стояла у далекому закутку, соромлячись і свого немодного одягу, і таких же немодних незграбних чобіт, які мама купила у селі. Узяла навіть не в магазині, а з проїжджої автолавки, думаючи, що вирішила цим усі твої дівочі проблеми. А ти подивилася на ті чоботи й мало не заплакала. Тепер ходитимеш у них, допоки не зносиш, бо як переконати матір, що тобі хотілося не таких? Чи посмієш навіть сказати про це, знаючи, як нелегко їй одягнути й нагодувати вас чотирьох?

Тож на тобі – скромна червона блузочка і довгий, до середини литки, зшитий матір’ю, темно-синій шерстяний сарафан, з під-якого виглядають ті злощасні чоботи. Коли ти ще жила у селі, ходила у десятий клас, неймовірно тим сарафаном тішилася. То було найкраще твоє вбрання! А нині, у порівнянні з модним вбранням міських дівчат із твоєї групи, твоя одежина далеко не така, в якій хотілося б опинитися на танцях.

У моду тоді тільки входили джинси. Були страшенно дорогі. Десь їх треба було діставати по блату. Чи могла ти про таке навіть мріяти?!

Кожна дівчина, яку запрошував до танцю хлопець у джинсах, почувалася королевою. До тебе ж у той вечір так ніхто і не підійшов. Жоден. Ні у джинсах, ні хоча б у звичайних штанях. Твоя неяскрава зовнішність нікому не впала у вічі. І було тобі від того невимовно прикро. Вважала себе некрасивою й немодною селючкою. Хотілося якомога швидше піти з цього страмовиська геть. І вже рушила було до дверей. Проте біля виходу перепинили тебе твої подружки і силоміць втягли у вир танцю, у коло, в якому кружляли усі. Одна поперед одної змагалися у красі, відчутті ритму, умінні танцювати, триматися. Тоді ти вперше подумала, що танці – це свого роду ринок дівчат. Завжди, в усі часи, на вечорницях і весіллях, студентських вечоринках, на міських танцмайданчиках, скрізь, де ти бувала, танцювали в основному дівчата. Демонстрація тіл і одягу. Демонстрація зовнішності. Чому ж так мало на тому ринку «покупців»? Дівчат багато, одна одної краща, а хлопців одиниці. Де вони? І тоді, в твої юні роки, їх не вистачало. Тобі, як і колись твоїй бабусі. Її покоління скосила війна. А твоє? Як не Афган, то горілка. Деградоване, змучене покоління твоєї юності. Покоління, якому перекрили повітря.

А тобі праглося обранця не такого. Кращого. Інтелігентнішого. Такого, як читала у книжках на своєму філфаці. Аби було з ким говорити про поезію і ту поезію читати, слухати.

А його не було. Катастрофічно не було. Не зустрічалося. Додав біди й журби іще й Чорнобиль...

А що тепер? Із часів твоєї юності вже збігло зо два десятки літ, та чи позаздриш ти сьогодні оцим дівонькам, які танцюють свій звабливий танець у порожнечу?!

Та нехай собі танцюють. Хай вірять. Кожна жінка жива вірою.

Чи маєш її нині ти? Хотілося б. Але тобі тепер так само безнадійно самотньо, як і тоді, на тих далеких перших танцях.

Знову занурилась у себе. До деталей пригадався той день. Нещасливий і все ж щасливий...

Несподівано розчинилися двері твого кабінету і у них постав той, кого ти вже не очікувала. Розгубилася. Завмерла за своїм столом. Дивилася на нього й не вірила, що то він. Якусь мить ви обоє мовчали. Вчорашньої ночі (мученицької самотньої ночі, коли не спалося і не знала, як дожити до ранку) ти вирішила вирвати його зі свого серця, пам’яті, думок. Викреслити назавжди. Щоб знову жити тим розміреним чітким життям ділової жінки, яким жила до часу, поки не зустріла його. Усе по поличках. За планом. По годинах, хвилинах, секундах розписаний час. Ділові зустрічі. І самотні вечори.

Він же своїм приходом порушив увесь твій план! Де й поділася твоя рішучість! Удвох вийшли з офісу і переступили поріг найближчої кав’ярні. Сіли навпроти. Очі в очі. Ніякове мовчання. Безпорадне намагання заповнити незручну мовчанку розмовою про будь-що: погоду, звичне буденне сьогодення. Розмова не клеїться. Між вами – камінна брила нез’ясованих взаємин. Ти губишся, не знаючи, з чого почати розмову, в якій іпостасі тобі бути. У подібному становищі, очевидно, й він.

– Учора мені було дуже зле... З того всього написала убивчу річ, – зважилась на відвертість ти.

– І кого ти убила? – у його голосі почулися іронічні нотки.

– Себе. – Пауза. Це серйозно. Він відвів погляд кудись убік. Не відповів нічого. Не запитав. Хоча здогадувався, що погано тобі було через нього. Зважилась на пряме запитання:

– Скажи, ти зі мною?

– Що ти маєш на увазі?

– Наші взаємини.

– Він зрозумів це так, як можуть розуміти тільки чоловіки. І розгубився ще більше. Поклав свої долоні на твої руки. Запитально подивився тобі у вічі. Але прямої відповіді не дав. Уникав її. Утікав від тебе й від себе, ховаючи погляд, то опускаючи очі, то відводячи їх убік.