Я н̶е̶ твоя

Глава 11. Відповідь

Глава 11. Відповідь

 

«Для людини, що кохає, весь всесвіт зливається в коханій істоті.»

Берне

 

Максим

Її спокійне «ні», дало мені важким каменем по голові. Я на це аж ніяк не сподівався. Я взагалі був впевненим у її звичайному «так»! Адже почуття не приховаєш і просто так їх не створиш – вона закохана в мене. Даю сто відсотків! 

То якого біса!?

Вдома я довго крутився перед дзеркалом, уявляючи нашу розмову і як Мілана відповість мені бажане «так». Хвилювався – це не те слово. Наче на іспит зібрався, їй-богу! Все гадав, чи добре я виглядаю? На мені звичайні шорти і футболка. Можливо, не зовсім те, у чому ходять на побачення, але ж і прийти у діловому костюмі – абсурд. По-перше, літо надворі. По-друге, це всього лише відповідь на моє запитання. Ніякої офіційності. Я ж не під вінець її кличу. Хмм… Хоча хотілося б і туди… але то пізніше. Ну так, ніякий суд мені зараз не дозволить одружуватися, а батько взагалі уб'є. Тож поки що з цим зачекаємо.

Не забув про головний атрибут хлопця, який іде до коханої дівчини, – троянду. Але щось пішло не так…  Невже я їй не подобаюся? В очах Міли щирості не було з її словом «ні». Отже, хоче, щоб я був більш наполегливим? Перевіряє мене, чи я не відмовлюся від неї? Гаразд, виклик прийнято! 

Саме нюхом відчув запах моєї улюбленої тушкованої риби. Мама завжди таку готує і просто притягує мене за носа на кухню, відриваючи від комп'ютерних ігор. Тож зараз саме так! Іду напролом! 

Мілана не пускає мене у свою квартиру, але я вриваюся туди, наче бульдозером! А що вона думала? Що я здамся? Ні! Я від свого не відступаю ніколи. Тим паче від такої красуні не відмовлюся нізащо. Вродлива брюнетка з зеленими очима, має супер-класну фігурку, смачно готує, щира, добра, справжня… Одним словом «зачотна». Як від неї відмовитися? Тут треба бути сліпим бараном, щоб впустити з рук такий діамант. 

Дівчина весь час кличе мене по імені, явно бажаючи щось сказати, мовляв, «це неправильно», «між нами стосунків ніяких не буде», «іди, хлопче, шукай собі молодшу» і тому подібне… Ага, все я знаю. Читаю її думки. Але чути цього абсолютно не хочу. Тому роблю вигляд, що абсолютно нічого не сталося. 

Ммм… а яка смачна риба! Я гадав, що перевершити маму на кухні ніхто не зможе. Але помилився. Мілана готує неперевершено.

Колись тато мені сказав, що і в нього було так само. Спочатку смачно готувала бабуся. А потім, коли одружився з мамою, то більше ніхто не міг готувати смачніше, ніж вона. Він мені ще сказав, що таким чином подорослішав і почав звикати до смаків своєї дружини. Мілана мені ще не дружина, але я вже став залежним від неї. Спочатку паста, потім кекси, тепер риба. А що буде далі? І як не вірити в народну приказку, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок?

– А нахабності тобі не позичати! – говорить дівчина з неприхованою грубістю. 

Ми їмо з нею з однієї тарілки і вона ще мені грубить? Та тут уже тільки через це треба вважати мене своєю половинкою. 

– Нахабність – друге щастя, – відповідаю їй, продовжуючи смакувати найсмачнішою рибою, що просто тане в роті. 

Ммм… яка ж смакота. Неймовірно. Аж заплющив очі від блаженства, але почув гучний сміх Міли.

– Ти чого? – питаю її та кидаю до рота останній шматочок тушкованої рибки, який, до речі, дівчина мені чемно залишила. Та вона просто янгол!

– Дивуюся просто тобі. Ти непередбачуваний і не зрозуміло, які коники викинеш наступного разу.

– Мої коники справжні коні! Не ображай їх.

Мілана залилася гучним сміхом. Потішив її своєю дотепністю. Це добре. Дівчина мені подобається більше, коли щира і весела, а не коли серйозна і намагається позбутися мене. 

– Максе, я хочу…

– Ні! – різко обірвав її мову. – Знаю, що ти скажеш. Ти хочеш, щоб я пішов, так? А я не піду. Мені подобається бути з тобою. Мені подобається дивитися на твою посмішку. Мене тягне до тебе. Розумієш? Сьогодні, як тільки прокинувся, одразу подумав про тебе. Згадував твоє ніжне обличчя, твої очі, твої губи на моїх…

– Максе…

– Не перебивай, – прошу її. – Я постійно думаю про тебе, що я не робив і де б я не був. Хочу бачити тебе весь час. З розуму сходжу, коли мені доводиться йти і залишати тебе. Будеш говорити, що це не закоханість? Будеш заперечувати, що ці почуття невзаємні? – запитую дівчину.

Мілана схилила голову додолу, явно ховаючи від мене свій погляд. Мовчить. Надто довго мовчить. Не розумію, про що вона зараз думає. Якби хоч подивитися в очі дівчини, я б там побачив те, що мені так потрібно – її душу і щирі почуття. Але вона не дивиться на мене. Піднялася і пройшла кухнею до стільниці.

– Максе, я хотіла сказати... що хочу чаю. Ти теж будеш? – подивилася на мене так безневинно, що я аж побілів від сорому. 

Я стільки готував цю промову вдома перед дзеркалом, стільки її повторював, щоб не забути кожне слово, а виявилося, що Міла просто пропустила її мимо вух. Ну як же так? Га?

– Буду, – відповів і теж опустив голову.

Що, коли я, дійсно, помилився і Мілана не має до мене тих трепетних почуттів, які відчуваю до неї я? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше