Глава 14. Несподівана зустріч

Глава 14. Несподівана зустріч

«У коханні немає законів. Це не союз тіл і не єднання душ і сердець. Це щось незрозуміле. Це... це саме життя.»

Лора Бекітт

Мілана

Вдома приготувала смачний борщ і стала чекати Макса. Без нього ніколи не сідаю їсти. У звичку ввійшли наші спільні вечері. Вже просто не уявляю без Макса своє життя чи подальше майбутнє. Він заполонив собою усі мої думки, привніс у моє життя різноманітні фарби й подарував частинку себе. Чого можна ще бажати, якщо я навіть не уявляла, що кохання може бути таким всепоглинаючим? До щему в серці кохаю його…

Згодом мені зателефонувала мама, чим розвіяла мої думки про Макса.

– Привіт, моя люба, – усміхалася вона в телефоні. – Як справи?

 – Привіт, матусю. Все добре.

З мамою ми говорили години пів, але це не точно, а, можливо, навіть і більше. Телефонні дзвінки не замінюють зустрічей зі справжніми людьми, але інтернет дає можливість хоч на відстані побачити рідних. Ми розмовляли з нею по відеозв'язку та розповіли одна одній купу новин. Мама слухала про мій перший робочий день, нових знайомих та побажала успіху на робочій ниві. 

Я не сказала їй про настирливого Сергія, оскільки не вважаю це за потрібне. Одразу ж почне мене сватати за нього. Їй аби лиш я пошвидше вийшла заміж. А я… здуріла… закохалася в того, хто на даний момент ще не може стати мені чоловіком. Та хіба це зараз важливо? Прийде час і все станеться.

– А як там твій Максим? – несподівано запитала мама.

Я знала, що для неї мої стосунки з ним – це не серйозно. Вона вважає, що це тимчасове захоплення, але якщо поруч з ним я живу, то в жодному разі не відмовлюся від нього.

В мої двері подзвонили і я вже знаю, хто прийшов.

– Мамо, в мене гості. Поговоримо пізніше, гаразд?

– Доню, я дуже скучила за тобою. А ти мені всього пів години в день приділяєш.

Абсолютно згодна з нею. Макс повністю забирає весь мій вільний час. Але ж я не можу вигнати хлопця і сказати, що з мамою розмовлятиму! Якось уже маю інші пріоритети. Їй дзвоню по відео, спілкуємося, розповідаємо новини, то чого ще треба? 

– Ма, подзвоню ввечері. Обіцяю.

– А ще краще приїжджай на вихідні, – попросила рідна.

– Спробую вирватися, але не обіцяю, що на ці.

Тим часом у двері вдруге подзвонили.

– Ма, я побігла. Бувай, – і на прощання помахала в екран рукою з повітряним поцілунком.

Вимкнула зв'язок і кулею побігла до дверей.

– А я саме хотів вже лізти до тебе через вікно. 

– Максе, ти невиправний! – засміялася.

– Дивно просто, що не відчинила двері з першого разу, – схилився плечем на одвірок, серйозним поглядом мене розглядаючи.

– Я з мамою по відео говорила, – відповіла та потягнулася за поцілунком.

Макс дозволив себе поцілувати, але ентузіазму з його боку не відчула.

– З мамою? Чи з іншим хлопцем? – примружив очі.

– Максе! А ти ревнивець! – вигукнула й усміхнулася.

Чомусь дуже тішить ця ситуація. Ймовірно, що він кохає мене настільки, що боїться втратити, тому нав'язливі думки лізуть у його вродливу й чарівну голівку.

– Ще й який! Ти собі навіть не уявляєш, – галопом зайшов у квартиру, зачинивши за собою двері, та міцно мене обійняв. 

Такі моменти були для мене дуже важливими й особливими. Через обійми хлопець показував мені своє кохання, а я йому своє. Ми могли хвилин десять просто мовчки стояти й обійматися. Ну, точніше, могли б, якби Макс не розпочинав запаморочливі поцілунки на моїй шиї, а його руки не були на моїх сідницях.

– Мааакс, – як завжди, доводиться його дії зупиняти. – Ти голодний?

– Дуже, – подивився на мене примруженими очима, – але їсти не хочу. 

Якби ти тільки знав, яка я голодна в цьому плані… Та варто хоча б мені бути розумною і розсудливою.

– Але спочатку я тебе нагодую, – і потягнула його за руку на кухню.

– Спочатку!? – здивувався хлопець. – Багатообіцяюче, – підморгнув.

От який лихий мене потягнув мовити слово «спочатку»? І як бути тепер в такій ситуації? Що відповісти? Щось не шквалт такого: «Чекаю, поки тобі вісімнадцять виповниться»?

Зробила висновок, що краще взагалі нічого не казати. Не хочу починати розмову, яка знов нікуди не заведе. Ми вже неодноразово про це говорили, і Макс погоджувався з моїм рішенням, проте щоразу знову запитує, ніби ненароком.

Я насипала в тарілки борщ і накрила на стіл. Робила все мовчки, а ще боялася натрапити на його шоколадний погляд очей, сповнених нерозуміння та щирого здивування.

– Щось сталося? – не витримав він.

– Ні, все гаразд. З чого ти взяв? – сполохано запитала.

– Ти якась не така, – примружив свої очі, надзвичайної краси.