Глава 34. Незриме Благословення.

Спуску не було.

- Приїхали, - я розчаровано присіла на камінь.

- А що ти очікувала? Якщо з того боку гостей не буває, значить, і дороги немає. Інакше давно був би налагоджений обмін туристами, - знизав плечима Кощій.

Ми так рвалися до цієї вершини. Я навіть не думала про те, що робити, якщо спуску не буде. Не повертатися ж, в кінці кінців.

Я зовсім розгубилася.

- Пішли по хребту вперед, - потягнув мене за руку Безсмертний. - Все одно будемо рухатися в потрібному напрямку.

І ми пішли. Голова трохи паморочилась від нестачі повітря, зате краєвиди, які краєвиди!

Вершина була майже пласкою, тому йти по ній було дуже легко.

Кощій трохи відстав, а коли наздогнав мене, перед моїм носом виник букет з ніжно блакитних квіточок, дуже гарних, пелюстки в них збиралися віночком по центру і вигадливо вигинались по зовнішньому колу.

- Ой, яке диво! - вигукнула я, притискаючи квіти. - Дякую! Де ти їх знайшов?

- Під ноги дивись.

Я опустила погляд. І справді, то тут, то там між каменів пробивалися блакитні бутончики.

- А що це за квіти? Апчхи!

- Без поняття.

- Знаєш, в тому житті, я завжди мріяла знайти в горах едельвейси. Мені здавалося, що така красива назва має бути у якихось незвичайних квітів, типу орхідей. А виявилося, що вони зовсім прості. Апчхи! А ці красені так і хочеться назвати едельвейсами. Апчхи!

- Будь здорова! Думаю, у них немає ніякої назви, і ти можеш сміливо назвати їх, як хочеш.

- Апчхи!

- Нетті, ти чого це розчхалась?

- Я? Апчхи! Не знаю. Апчхи!

- Не знаєш?

- Ні. Апчхи! Думаю, що у мене на ці квіти алергія. Апчхи!

Я поклала букетик на камені, але чхати не перестала. Навпаки, блакитні квіти зустрічалися все частіше і частіше, цілими групами, і я чхала все сильніше, все голосніше і вже не могла зупинитися.

- Апчхи! Що ж... апчхи!.. мені робити? Апчхи! Я більше... апчхи!.. не можу!

Кощій тягнув мене за руку вперед:

- Та ти своїм чханням завалиш ці віковічні гори! Швидше, треба пройти місця, де квітів багато.

Але їх ставало все більше, цілі блакитні квітники. Зрештою Безсмертний зупинився. Саме час назад повертатися.

Я чхала без зупинки.

- Апчхи! Апчхи !! Апчхи !!!

Раптом мало не під моїми ногами з’явилась чимала діра, з якої вибрався маленький присадкуватий чоловічок у жовтому ковпачку і з пухнастою бородою до пояса.

- Хто... апчхи!.. це? Апчхи!

- А ось це вже справжнісінький гном, представник духів землі, елементаль, - пояснив Безсмертний.

- Той... апчхи!.. хто повинен... апчхи!.. дати нам... апчхи!.. благословення згідно передбачення альвів? Апчхи!

Кощій кивнув.

- Гей! - сердито закричав гном. - Ви чого галасуєте?!

- А... апчхи!.. що таке? Апчхи! Я нікому ... апчхи!.. не заважаю! Апчхи!

-  Як не заважаєш?! - гном гнівно стиснув кулачки, хоча і вийшло це кумедно. - Та у нас кристали перестали рости! Хто ж це може винести?!

- А ви, дядьку, апчхи!..  нам дорогу вниз покажіть, я і перестану. Апчхи!

Гном невдоволено потер вухо.

- Гаразд. Залазьте сюди, я включу ліфт!

- Ліфт! Апчхи! Ух ти! Апчхи! Згодні, згодні. Апчхи! Тільки є ще одне, - як завжди знахабніла я. - Ви нам повинні дати незриме благословення. Апчхи!

Гном зблід:

- Звідки ви про нього знаєте?!

- Про що? Апчхи! Про благословення? На мапі написано. Апчхи! Читайте, дядечко, якщо вмієте.

Я сунула йому під ніс мапу альвів:

- Адже це ви - духи землі?

- Ви йдете за край світу? - відповів запитанням на запитання гном. - Навіщо?

- Ми хочемо зупинити кінець світу. Апчхи! Апчхи!

- Залазьте! - махнув рукою гном і стрибнув у кам'яний мішок. Кабіна ліфта була досить простора, але не дуже висока, тому нам з Кощієм довелося сісти навпочіпки. Кабіна здригнулась і поїхала вниз по спіралі, все набираючи і набираючи швидкість.

Якщо досі я не знала, що таке морська хвороба, то сьогодні дізналася про це. Зупиніть, я зійду-у-у! Зате я перестала чхати!

Коли карколомний спуск закінчився, мої нутрощі почали повертатися на місце, що виявилося не менш неприємно. Як тільки ліфт зупинився, я вискочила з нього і впала на спину: все навколо пливло і крутилося. Кощій ліг поруч, мабуть, і його морська хвороба не минула.

Я не встану, нікуди не піду! І я втомлено закрила очі.

Через деякий час почувся тупіт і голоси:

- Що це з ними? Вони живі?