Завтра відвідини

   Хвилювання торкається кожного, майже кожного. Обід проходить майже непомітно, бо вже за зачиненими дверима чутно наростаючий шум. Наші найближчі, на яких чекаємо з великим нетерпінням, інколи з панічним страхом, чи приїдуть, інколи з явною байдужістю — вже скупчуються. За дверима без ручок шумить як у вулику. Нарешті надходить час і медсестра Галина відкриває двері, стоячи в дверях з великою книжкою. Входять по одному або по дві особи. Хто? До кого? - треба записати. Де кого навернути і скерувати до лікаря. Потім поцілунки, розмови, мовчання — і сльози.

   Наші найближчі. Відчувають себе тут загубленими, невпевненими. Неспокійно розглядаються довкола, тремтячими руками вигрібають із сумок сигарети і відкладають їх поспіхом. На відділенні заборонено курити. Витирають піт із чола, неспокійно кидають погляди на постаті у коридорі. “Бо знаєте — шепоче якийсь товстун — наша мама вже спокійна, але інші можуть перерізати вам горло”. Якби це не було так трагічно, плюнув би йому просто у ніс. Але був би це сміх крізь сльози, тож мовчу.

   Сьогодні ввечері на кожному столику будуть стояти квіти. Сьогодні вночі не одна подушка покриється слізьми, повториться не один напад. Медсестра тоді налякає, що заборонить відвідування, а ми боїмося того більше ніж гамівної сорочки, котрою теж охоче нас жахають. Задумуюся чи вони також вважають, що ми не думаємо, не відчуваємо як люди? Чому далі мусить нас супроводжувати страх?