Я не Я

Везуть нас на медогляд

Зранку везуть нас швидкою на рентген легень, а частину на дослідження мозку, так зване ЕЕГ. П'ять осіб з трудом поміщається всередині малої кабіни. Старанно зачесені, охайно одягнені, схудлі і чисті. На дворі перший сніг, маленькі сніжинки розтоплюються при зіткненні з плитами тротуару. Висідаємо при вході до лікарні. Сенсація. “Приїхали вар'яти”. Якийсь малий із якоюсь щирістю запитує Маркіяна: “Прошу пана, чи ви дурний?” Круті, вузькі сходи, йдемо . Згори сходять якісь люди, напевно пацієнти. Якусь мить, думав про те, що би було, коли б хтось з нас вищірив зуби, примружив очі або зробив якийсь раптовий рух. Посміхаюся на саму думку, у якому би темпі тікали ці так достойно крокуючі люди. Маркіян напевно думає про те саме, бо раптово з хихиканням вдаряє мене ліктем під ребра і робить чудернацьку гримасу.

Входимо до кабінету. Знову ґрати.

Прикладають мені до голови електроди, якісь сталеві кліпси з'єднані переплетиними проводами. Лежу зручно на тісному і твердому лежаку. Тихо працює апарат реєструючи функціонування мого мозку. “Прошу не відкривати очей”, “Прошу закрити очі” - падають поради. Огляд добігає кінця. Посміхаюся до Маркіяна який чекає в кабінеті. “Це не болить — кажу. - Можеш не боятися”. Повільно поправляю волосся. Думаю про те, аби повернутися на відділення і — писати. Стільки є до написання.

Льорд

Подобається

#2920 в Сучасна проза
#1657 в Детектив/Трилер
#569 в Трилер

У тексті є: психологія, драма життя, нерозділене кохання

Відредаговано: 13.12.2021

Додати до бібліотеки

Поскаржитись