Чергування триває добу

   У будь-яку хвилину, у будь-який час дня і ночі можуть когось привезти. Специфічним є туберкульозне відділення з іншими ніж деінде пацієнтами. Вісімдесять відсотків з них це люди “з дна”. Привозять їх брудними, у стані дурману. Просто з під ларка, з-під мосту, кнайп і цвинтарів. Часто ці люде ніде не зареєстровані, ніколи не працювали. Образ убогості та відчаю.

   Побачити людське тіло покрите сантиметровим шаром бруду, волосся з вошами.

   Приймальня, відділення. Пацієнт кивається на кріслі.

   - Плюєте кров'ю?

   - А плюю, від учора.

   - Багато крові?

   - Як ся вдасть, то і багато — і хворий охоче демонструє кашель.

   - Медсестро, прошу до рентгену, зробимо контрольний знімок.

   Садимо пацієнта на візок. Знімок легень, кілька хвилин чекаємо на проявку знімка — і рішення. Хворий залишається. “Які палати маєте вільні? Покладіть його десь ближче чергової. Подати те, що завжди”.

   Те, що завжди, це означає типово, схематично: мішочок з льодом на груди, для пиття підсолену воду з льодом, внутрішньом'язовий кофгулен і вітамін “К”. У разі кровотечі — дицинон. Але спочатку багато ізотонічного розтвору солі у десятиміліграмових ампулах. Від щоденного кашлю допоможе кодеїн або диокадид.

   Все відомо, тож хворого доправляємо на відділення. Коли випихаємо з ліфту візок і вкочуємо у довгий, вузький коридор, хворий приглядається цікаво і коментує:

   - Хе, хе, зад мені замерз.

   Дехто підходив і вітався з ним.

   - Привіт, Федір, ти старий свинтусе, чому так пізно? - питають.

   Власне, чому так пізно? Сюди прохидять, аби перезимувати або відгодуватися. Відомо, на відділенні чисто, тепло, їсти дають, і то п'ять разів на день, а і телевізор можна подивитися. Працівники лікарні зашивають одяг, перуть, прасують. Після кількох місяців перебування у лікарні важко впізнати який був вигляд у пацієнта. Підстрижений, побритий, чистий, із вставленими зубами, виглядає, ніби знову з'явився на світ. Тільки із тверезістю буває по різному. Інколи шукаємо пацієнта довго, викликаємо на укол, а він у той час сидить у парку або у ванній і п'є.

   - Ну то курочка — каже до медсестри яка проходить повз і сміється на весь поверх.

   Так, тут не приходять лікуватися. Тут приходять “побути”, відгодуватися, відігрітися. Ціла купа дорогих ліків зникають за вікном або зникають у кишенях, коли хоча б на момент відвернеш погляд в іншу сторону. “Годуєш голубко?” - питають один у другого і всі знають про що йде мова. Знають також, що є безкарними, бо як тут вижинеш людину на мороз без одягу, з фрагментами легень. Часто у звітах пишемо: “Під час чергування хворі з тринадцятої палати були під впливом алкоголю”, “Малиняк відмовився від приймання ліків, бо був після солідної п'янки”. Звісно бувають й інші пацієнти, але вони як крапля в морі. Ці інші надають тон відділенню.

   Справжній “конкурс” розпочинається наступного дня з ранку, коли потрібно новоприбулого довести до ладу. Тож туалет. Легко сказати... але виконати!

   Інколи задумуюся, чи справді медпрацівники не мають права на огиду, відчувати нудоту. Адже це не можливо. Навіть ті ходячі ідеали, теж мають хвилини ломки і інколи просто всього досить.

   Заходимо зі Світланою до четвертої палати. Сморід аж душить у горлі. Тхне давно не митим тілом і одягом, який давно не бачив ані води, ані мила. Палата потопає в алкогольних випарах. Потім провітрювання палати. Потім купання. Ванна і душ відпадають, бо плюють кров'ю, тож залишається миття в ліжку.

   Від чого тут почати? - думаю з огидою.

   - Спочатку голова — керує Світлана.

   Намилюємо. Потім... вода. Не вистарчає! Бруд сходить кусками. Далі намилюємо щіткою раз за разом і після години такої боротьби ціле тіло пацієнта починає набувати кольору трохи наближеного до білого. Тепер нігті. Нігті — кігті. Довгі, затверділі і страшно брудні. Ножиці не можуть навіть трохи їх підтяти. Світлана бере більші, до гіпсу, обтинає, а власне відполіровує йому їх як найрівніше, при шкірі. Уф... тепер лише заміна постелі і білизни... потім провітрювання палати, довге і звісно радикальне. Хворий набуває людського вигляду. Палата перестає тхнути. Потім сніданок, візити до лікаря, медогляд. Нормальний день у лікарні.

   Моє відділення має вісімдесять ліжко-місць. Вісімдесять зайнятих ліжок, коли є повністю “забите”. Плювання кров'ю, кровотечі, пневмотаракс. До цього зараховують всі види запалень. Найгірший місяць це листопад і квітень. Тоді зростає кількість смертей. Літом є спокійніше — більша частина хворих ходить. Так, це відділення, ця лікарня. Годують добре, навіть дуже добре. Постіль, якщо треба, змінюється навіть двічі на день. Приходить перукар, голить і стриже безплатно. Хворі мають тут бібліотеку і світлицю, а навколо лікарні приємний доглянутий парк.

   Якби ще ці люди хотіли лікуватися! Інколи лише перед смертю... починають хотіти жити. Тоді вже однак за пізно. Скільки разів “турботлива” дружина чи подруга, пригортаючи до грудей пляшку, навідувалися на відділення. “Напийся, Юрчику, то тобі допоможе” - говорить до хворого, у якого перед тим ледь вдалося затримати кровотечу.

   Боїмося тих провідувань. Контролю тут бракує. Самоконтролю тим паче. Можливо тому тепло згадуємо нашу “гордість”. Вічно усміхненого і збентеженого дядька Козіка чи Степана, завжди слухняного Кирила, студента політехніки, чи Марка, який завжди спішив на допомогу. Вони, власне вони допомагають нам інколи повірити, що те, що робимо, має сенс, що дає результати. Від них отримуєми слова подяки. Як шкода, що схожих пацієнтів на відділенні так мало.