Чужий дім

   На дворі запав морок.  Не знаю, що було гіршим – прийняття цього запрошення на різдвяну вечерю чи залишитися в дома. Не любив ходити до тітки, бо у неї завжди розумів, як мало я і моя мама важимо у цьому світі. У її багатому, добре влаштованому світі. Завжди відчував себе після таких візитів жебраком, як дворняжка, котрому дають допомогу, розповідаючи про це всім і постійно нагадуючи.

   Коли прийшли з мамою, стіл був вже накритий і сервірований. На креденсі стояла маленька ялинка, був ввімкнений телевізор. Тиха солодка мелодія коляди. Густо заставлений стіл. Білі тарілки, кришталеві фужери…  Стіл кардинально відрізнявся від нашого. Посередині столу стоїть графин з горілкою. Багато м’яса, качка, індичка з чорницями. Нема жодної традиційної страви, бракує навіть риби, якщо не рахувати запечених вугрів.

   Стали в плащах при дверях не знаючи, що нам далі робити. Врешті вийшла з кухні тітка.

   - Ну що так стоїте, роздягайтеся.

   На цьому закінчилося зацікавлення нами. Допоміг мамі зняти плащ. Яке бліде і сумне було в неї обличчя на тлі чорної сукні. Сіли на диван. У кімнаті крім нас не було нікого. Минуло пів години і почали сходитися гості. Прийшов Ростик з Галею, з’явився Андрій і дядько. Теплі привітання з тіткою, холодні – з нами.

    Принесли розсіл, сіли до столу. Побажання, бо так заведено – підтверджені горілкою. Блищить на руках тітки золото. Дядько бездоганно елегантний і вічно п’яний. Ми з мамою не п’ємо.  Беру кусок хліба і тягнуся за вугром.

   - Їж, в дома такого точно не маєш – цідить солодко тітка і ніби з помаху чарівної палички вугор перетворюється на камінь, який важко навіть донести до рота. «Що їла мама – думаю – напевно голодна?»  Син тітки від першого шлюбу намагається заставити мене випити горілки.  Відмовляюся однозначно.

   Сиплятся глузливі жарти над нами. Ніхто не колядує. У певний момент доходжу до кипіння. Встаю і кажу:

   - Мамо, йдемо, вже пізно.

   - Чому ти так поспішаєш до того раю? – іронізує дядько.

   - Краще свій рай ніж це холерне пекло у вас, ви злі, злі, підлі люди!

   Не чекаю на маму. Хапаю своє пальто і не прощаючись вилітаю на подвір’я. Лише там мені вдається одягнути пальто. Дуже холодно. Льодяний вітер. Підношу комір, руки глибоко у кишенях. Чекаю, поки відкриються двері і вийде мама. На небі тисячі зірок.

   Поки вийшла мама, не відчував вже холоду. Був тільки дуже втомлений. Довга дорога додому. Мовчали, не знаходячи слів. Потім спокій, стіл збитий з дошок, холодні кафлі п’єца. Тиша, нарешті тиша. П’ємо чай. Люди – де є люди?

   Того різдвяного вечора зрозумів, що ніхто ніколи і ні перед ким мене не захистить. Що я сам. Загублений у світі, якого не можу прийняти і зрозуміти.