Я не Я

Сьогодні з ранку «щось» висить у повітрі

   Ніби звичайний ранок. Медсестри із термометрами, вмивання, застеляння ліжок, ліки, напади. Все вияснюється після сніданку. Сьогодні не буде відвідувань. Кожен з нас індивідуально предстане перед «цілим лікарським гроном». Ми неспокійні, знервовані. Євген вже «пережив» таке «велике прання» - як іронічно про це говорить. «Це нічого надзвичайного, просто ще кілька питань». У вбиральні збирається натовп, не можливо дотиснутися до умивальника. Кожен з нас хоче виглядати як краще, бути спокійним і зібраним. Добре враження… можливо випишуть?

   Нарешті починають викликати. По одному зникаємо за дверима кабінету – на п’ять хвилин, десять, пів години. «Зараз моя черга» - думаю, коли закриваються двері після Маркіяна. Я спокійний, повинен лише знайти за будь-яку ціну заняття для рук. Хустинка! Можна її складати на сто різних способів, складати, розкладати, шарпати, скубати, м’яти. Спасіння. Цікаво, про що будуть питати, чи буде «мій» лікар. Боюся трохи тих зацікавлених поглядів, сканування мого найпотаємнішого «я». Неохота, ворожість? Вирішую боронитися… хоча і не знаю, перед чим і чи потрібно боронитися.

   Минають хвилини, п’ять… п’ятнадцять. Тепер я. Затискаю у долоні хустинку. Добре знайомий кабінет. Адже багато разів я тут був. Стільки разів сиділи з «моїм» лікарем по дві різні сторон столу і проводили довгі, більш-менш щирі розмови. Тепер тут тісно. Знаю всі обличчя. Це лікарі з нашого відділення. Є і доцент. Це власне йому повинні звітувати про перебіг лікування пацієнтів. Представити їх. Представити історію хвороби, лікування, терапії… похизуватися результатами чи визнати поразку. Доцент молодий з усмішкою на обличчі. Це обличчя пробуджує довіру, його не потрібно боятися.

   - Прошу, сідайте.

   Сідаю на вказане крісло, трохи з боку, але близько до столу. «Мій» лікар оперує власне моєю справою. Шелестять перегорнуті картки досить грубої теки. Каже тихо і лише деякі промовлені голосніше слова долинають сюди до мене. Доцент раз по раз дивиться з цікавістю у мій бік. Киває головою, усміхається. Бачу, що довше затримує погляд на долонях у яких тримаю хустинку. Всуваю руки до кишень. Почуваюся дивно.

   - Хотві би, хотіли б задати вам кілька питань, добре?

   Мовчу і лише підтакую несміливим кивком голови.

 - Прошу, колеги, знаєте випадок, знаєте перебіг лікування, прошу ставити питання… потім подискутуємо – каже у сторону білих халатів.

  - Чи ви довго хворіли і скільки разів у році перебували на гематології? – питає висока, красива блондинка.

   Відповідаю автоматично – стільки вже разів мусив відповідати на подібні питання.

   - Як складаються ваші особисті справи, стосунки у родині, на роботі? – це той малий товстун біля стіни.

   Відповідаю схематично, одне слово за другим. Западає довший момент тиші. Потім падає питання.

   - Чому ви це зробили?

   О, цей дурень – думаю. Мовчу і здається ніхто не очікує на відповідь.

   Доцент задає кілька питань моєму лікареві. Потім посміхається до мене.

   - Залиште вже цю хустинку, нехай трохи відпочине.

   Відповідаю посмішкою, долоні знерухомлюються, але за те відчуваю, що починають горіти щоки, обличчя, шия. Краєм ока помічаю, що по тілу розливаються знову ненависні червоні плями. Доцент помічає це також. Підходить близько до мене і металевим стилусом делікатно проводить кілька ліній на грудній клітці. Власне лише доторкається шкіри але лінії залишаються.

   - Завжди так було? – питає.

   - Завжди, напевно завжди – кажу . Затискаю зуби і низько схиляю голову.

   - Порозмовляймо ще, хотів би з вами порозмовляти. Згідні? Тепер дякую, це все. Прошу пройти до чергової.

   Виходжу за двері і йду до вбиральні до дзеркала. Звісно схожий на виродка. Червоні плями на обличчі, шиї.

   Не пішов до чергової. Сховався на своєму ліжку. Медсестра знайшла мене сама. Отримав бронзово-жовту таблетку. Чудовий смак простої, найпростішої води. Опущена стеля над головою. Молочна куля лампи. Повільно все минає. Повільно заспокоюється пульс, відчуваю, що зникають плями. Заспокоююся. Можу вже дивитися на себе із відстані, все стає таким далеким, неважливим. Засинаю.

   Спав близько п’ти годин поки Галя не розбудила мене, аби я пішов на обід. Доходила третя. Обід смакував мені особливо, гострий смак супу пробуджував апетит. Гул маленької зади столової був сьогодні особливо притихлий. Точилися розмови.

   - Ну і що, про що тебе запитували?

   - Поїдеш додому на свята?

   - Чому кричала?

   - Знаєш, я майже здорова, ні, точніше вже здорова повністю, і через кілька тижнів вийду…

   Не беру участі у розмовах. Повертаються до мене сьогоднішні запитання.

   - Як це у вас почалося, коли?

   Думаю про розмову з доцентом. Має добре обличчя, але чи зможу йому розповісти про те, чого сам не можу зрозуміти… Коли почалося?... Як легко повірити у щось, що зможуть нам у певний спосіб нав’язати. Спочатку думаємо – дурниця! Потім вже не такі впевнені – а може це правда? Коли приходить впевненість: Мали рацію! – вже зазвичай є запізно, аби повернути промовлені слова, аби вирвати наш сумнів. Вже тепер впевненість і переконання…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше