На гематології завжди людно

   Тут помирає зазвичай шістдесят відсотків пацієнтів. Раніше чи пізніше, але помирають. Я повернувся сюди вже у сьоме. Знав тут кожен кут, кожен закуток. Лікарі, медсестри. Знав, що мене чекає, які аналізи. Чи боявся болю? Ні, про біль, який пережив давно, можна забути. Час лікує рани. Пам’ятається, але вже не відчувається. Бронхоскопія, бронхографія і бронхорадіографія. Кістковий мозок. Кров. Тіло у синяках, кровотечі… Це все вже мав за собою і це все було знову переді мною.

   Привезли мене на відділення. Швидкою у лежачому положенні, після кровотечі з ротової порожнини. З трудом призупинили кров. Відвезла мене подруга з відділення, Христина.

   Відділення.

   - Знаєш – говорить до мене Христина – лікар питав мене, як ти поводишся на відділенні, чи не спостерігали нічого дивного у твоїй поведінці? Не знаєш, у чому річ? Запитував так дивно, так ніби хотів мені запропонувати… - і креслить умовне коло на чолі.

   Пізніше, значно пізніше повернулися до мене ті слова, зрозумів їх значення. Лікар Віхорович був дуже не задоволений, що мене прийняли.

   - Знову, що сталося? Звідки ці синяки? Що ви зробили? Чи справді була кровотеча? Може тої крові було зовсім трохи, а вам здалося? Хто був свідком?

   Дивовижно. Що зробив, аби мати синяки? Попросив когось, щоб взяв кия і мене побив! Просто, правда. Крові була так мало, що не дозволено мені покинути відділення. До ранку тримали мене. Це все було вдавано, бо дуже засумував за лікарем, за відділенням, а особливо за Бронхоскопією. Адже це таке приємне обстеження, що можна про нього мріяти. Хотів це йому просто викрикнути просто в обличчя, але – мовчав. Чому запитував Христину, як поводжуся на відділенні? Може думає, що я ненормальний? Може думає, що я впихаю голки у жили помираючих хворих, а потім п’ю кров. П’ю, п’ю, п’ю. Може?

   Потім настали наступні дні, наступні аналізи. Синяки біліли, з’являлися інші, нові. Вперше боявся про них розповідати, бо запитають, як я їх зробив?  Почав приховувати. Знову аналізи.

 Все в нормі. Одного дня викликали на консультацію доцента. Виявили причину появи синяків. Чому однак плюю кров’ю, чому кров була у сечі? Бронхоскопія.

   - Чекає на вас бронхоскопія. Це не приємний аналіз. Погоджуєтеся? Можливо і дізнаємося, звідки береться ця кров.

   Чому у сечі, легко пояснити – думав. – Адже можна вколотися шпилькою в палець і впустити кілька крапель до пробірки із сечею. – так думає лікар. Чому мене підозрює, чому мені не вірить? Не протестував, коли сказали мені у туалеті  у присутності медсестри ще раз здати сечу на аналіз – а нехай, подумав, нехай. Погодився також на бронхоскопію, вже втретє.

   Так як і вперше, як і вдруге, повезли мене на ліфті до ларингології. Укол. Місцеве знеболювальне. Потім операційна. Вузький, холодний стіл. Міцно тримають за руки, тупий біль у грудях. Не можна кричати, бо зі сталевої трубки, котра стирчить у горлі, виходить лише повітря. Не можна замкнути вуста ані підняти голови. Затискаю зуби на сталі, пошкоджується емаль. Надломаний один зуб, може два? Огляд триває. Весь час я при тямі. Потім повернення до палати. Результати. У сечі виявлені краплинки крові. Бронхоскопія виявила якісь зміни. Була кровотеча, влили у мене один літер крові. Повільно врізувалася у жили. Не записано цього навіть у виписній картці. Чому? Спробували мене переконати що я симулюю. Лікар Віхорович – посприяв цьому. Він також направив мене на першу у моєму житті розмову з психіатром. Він сказав : «Колеги за вас працюють, а ви тут лежите».

   Зародилися сумніви. Щось гірке у горлі. Може й справді вся моя хвороба є маячнею, втечею? Лише перд чим тут втікати, чому? Звідки синці, кровотечі. Добре нехай буде психіатр – думаю. Було мені цікаво, хто допоможе мені вибратися з цього жаху. Може й справдя я ненормальний? Може…

    Була середа година 16:00. Кабінет звичайний, сіробілий. Все звичайне, а однак раптом здалося, що стіни щораз ближче до мене, а стеля рухається і спадає все нижче і нижче. Захотів на долю секунди втекти із цієї пастки. Руки і ноги у мене задерев’яніли, кричати не можу, не міг поворухнутися.  Тривало це дуже коротко, бо коли прийшов до тями, зрозумів, що лікар який сидить за столом і заглиблений у вивченні моєї історії хвороби нічого не помітив. Лише зараз підвів на мене свої безбарвні, справді білі очі, заховані за склом окулярів у позолоченій оправі. «Який він блідий» - подумав. Вивчав кожен фрагмент його особи окремо. Прилизане волосся, білі руки з короткими пальцями, білий халат. Стерильна глиста – подумав.

   Щось вороже наростало між нами. Поки розпочалася розмова, був його ворогом. Він нічого не говорив, а потім підвівся.

   - Я лікар психіатр, як вам напевно відомо – так почалася ця смішна, абсурдна розмова.

   Чи знаєте, як почувається миша прикрита скляною кліткою і за якою спостерігають лаборанти? Так власне почувався я. Відчував, що те, що каже, кожне моє слово є сприйняте з недовірою, з поправкою на щось. Може тому коли запитав, чи маю бажання заподіяти собі щось погане, спеціально завдати собі біль, сказав, що: а) кидаю собі часто на ноги важкі предмети, і то звеликої висоти, наприклад праску. б) виливаю на руки окріп або гарячий жир. в) притискаю пальці дверима та інші дурниці.

   О диво, писав завзято, і жодного разу не відчув, що мені не вірить, що не розуміє, що сміюся з нього. Вірить у кожне слово. Абсурд сприймав за правду. Коли це зрозумів, був впевнений що це він є «психом». Хотів розсміятися йому просто в обличчя, хотів його висміяти. Але щоб це дало. Рахуються слова, а він кожне моє слово записав докладно. Не було вороття. Сміх крізь сльози, здивування? Велика правда відкрита так раптово. «Люди чують лише те, що хочуть почути, і вірять в те, у що хочуть вірити». Потім ще кілька питань і одвічне «Дякую».