Відділення іде до сну

   Світять ще всі лампочки.  Відділення гуде як великий вулик. У коридорі чути звуки сумної мелодії. Останні ліки. Світлиця як чорна діра – єдина чорна пляма серед ясних і шумних палат. Десь високо під стелею кружляє тьма з оксамитовими крилами. Слідкую за її польотом. Дивлюся, як робить щораз менші кола, як летить просто на гарячу лампочку. Самогубця. Що пхає її у напрямку світла? Чи знає, що загине? Яка сила керує її польотом?

   Найважче повірити у незворотність смерті. Мовчу, бракує мені слів. Не можу потішити когось, хто вірить, що все добре, що буде добре. Когось, хто усміхається – доброю, теплою посмішкою.

   Тепер лише розстелити ліжко і спати. Енергійно стріпую плоску, як налисник і тверду подушку. Намагаюся розсправити ковдру. Заходить медсестра Яна. Вона наша улюбленеця. Добре, що це власне вона на нічному чергуванні.

- Прошу, прийміть ці дві таблетки – вручає мені посміхаючись.

   Обоє сміємося. Можна і так. Можна з посмішкою, без погроз і страху.

   - На добраніч.

   Кінець контакту. Гасне світло і лише блиск з фіолетової лампи заливає палату. Так сильно колись не любив цього освітлення. Тепер просто його не помічаю. Звикнув. Де-не-де ще скрипить ліжко, хтось кашляє, хтось щось шепоче. Темні палати поволі затихають. Ніч. Чергова ніч на відділенні. Думаю про Ярину і за мить бачу її постать біля дверей. Як вона,  з тої сторони життя?