Лист ІІ

   Цей лист до вас лікарю. Стільки маю вам до розповіді. Так хотів, щоб ви допомогли мені зрозуміти самого себе, віднайти себе, знайти у житті своє місце. А якщо це все зробити надто важко – прошу просто мене вислухати. Постаратися зрозуміти. Прийшов сюди…  привезли мене і замкнули, бо не хотів жити. Боровся за своє право померти, як інші борються за кохання чи життя! Тут зрозумів багато, тут пізнав, що означає відчуття безпорадності, страху і наростаючої тривоги. Тут вперше побачив людей.

   Інколи задумуюся, що відчуває така людина як ви. Змушена на щоденне перебування у натовпі заслинених вуст, скляних очей, хворої уяви, страху, болю. Жаль, огида, цікавість? Пам’ятаю наші розмови.  Кожне слово, кожен рух. Пам’ятаю свою неприязнь, ворожість. Часто бунтував. Але ніколи ніхто мене не зв’язував.

   Безсонні ночі. Фіолетове світло падає на обличчя хворих. День за днем. Зльоти, падіння, боротьба. Нікому не потрібне кохання. Розпач і радість. Чому програв? Драми і трагедії, дні, коли зупиняється серце, хвороби і каліцтва. Все проходить як сон. Люди живуть, хочуть жити далі.

   А я? Чому тоді, коли минули погані часи, коли все йшло до кращого, хотів померти? Забракло мені сил – чому? Дивне відчуття, яке вбиває, ненависть до себе і страх. Всеохоплюючий страх.

   Може надто довго був сам? Тут, на відділенні, зіштовхнувся із людськими трагедіями, нещастям, сльозами і беззахисністю. Ці люди втратили все – але все одно хотіли жити. Прив’язані ремнями – боролися за життя. Дивна ця боротьба – розпачлива, на осліп, беззмістовна, а однак боротьба. Жити!

   Я боронив своє право для того, щоб померти. Завтра виходжу, лікарю, однак досі думаю, що людина має право, сама вирішувати жити їй чи померти. Має право померти, якщо не залишає нікого, хто би сумував за нею. Але як було зі мною? Чи мав таке право!? Як було зі мною насправді? Чому мовчите? Все, тільки не мовчання, витримаю все, тільки не мовчання.

   Дивлюся на чотири широкі, червоні шрами на руці. Вже давно не болять, але залишаться на все життя. Скільки таких шрамів має моє серце? Шрами, яких не видно?

   Пам’ятаю очі Ярослава, коли виходив на волю. У тих очах була пустота. Прірва. Ці очі вже ніколи нічого не розкажуть – мертві. Зробили помилку, лікарю, що дозволили йому піти. Знаю це. А Світлана, що переживала на волі, чому не витримала? Вийшла на дах будинку і без жодного слова, без крику летить у темноту – до смерті. Чому? Чи всі наші повернення такі? Чи звідси можна ще повернутися? Медсестри розповідали, що померла на місці, що не мучилася. Те, про що думала в останні секунди перед смертю, не дізнається ніхто з нас. А які шанси має Галя? А Маркіян? Ви знаєте стільки скільки я – тих шансів вже нема!

   Завтра виходжу. Як прийме мене світ? Люди? Мають наді мною перевагу. Їм дозволено помилятися, дивно поводитися. За мною будуть наглядати сотні очей, вичікувати мою помилку.

   Може помиляюся? Так би хотів думати. Цього разу – так! І ще одне. Залишилося одне просте слово: дякую, лікарю!

   Не знаю, що чекає мене завтра, що чекає за місяць. Тож кажу сьогодні: дякую, бо можливо пізніше вже не зможу, не захочу дякувати за повернуту волю.

   Чи знаєте, лікарю, що відчуває людина коли нема нікого, хто помітив би її відхід. Забути, забути про страх, безсилість.

   Чи можна жити, коли у серці лише ненависть. Чи можна повернутися?

   Подивіться це я, якого вже нема. Як маю жити… для чого… для кого? Померти так легко. Повернутися так важко… так важко. Померти… це не подвиг. Подвиг це повернення.