Глава 2

Вночі знову вило, і знову їй довелося сидіти в коридорі, тримаючи на руках сплячу Катрусю. Але цього разу Пінчер завивав в унісон із сиреною під вхідними дверима, бажаючи вийти, неспокійно дряпався лапою і перелякано оглядався на свою господиню.

Вранці зателефонувала подруга із сусіднього будинку, напросившись у гості, нібито розвіяти тугу і розігнати страх, принесла пляшечку їхнього улюбленого вина, але Алла навідріз відмовилася.

— Ти що, Тань, мені кусок у горло не лізе!

— Без паніки, мирних жителів обіцяли не чіпати. Ой, домовляться не сьогодні так завтра. Бачила, як люди з Києва драпають? Там реально жесть, квитків не дістати, їдуть у тамбурах. Усі намагаються на західну бігти, а хтось взагалі за кордон махнув. А я нікуди не поїду, я тільки перед новим роком ремонт зробила, купу грошей вбухала, нова техніка, меблі! Одні лише вхідні двері п'ятнадцять тисяч коштують! Ні-і-і, ми залишимося вдома, пересидимо у ванній, вона у нас тепер велика. Моєму повістка прийшла. А що твій?

— Сашко? Не телефонував ще, — Алла про всяк випадок знову перевірила телефон.

— Та я не про колишнього, ти чого? Про Вадима з роботи. Він начебто на побачення тебе кликав?

— Ти наче здуріла! Яке побачення? Я про нього і думати забула! Тут ракети літають, а ти про дурниці, що залишилася у минулому житті. Ти коли в ліфт заходила кота мого пришибленого випадково не бачила? Вискочив і наздогнати не встигла. Хвилююся я за нього. Ходімо пошукаємо, га?

— Алл, я прийшла до тебе нервову систему розслабити, а не за твоїм котом ганятися. Ти серйозно?

— Серйозно! Катя, давай одягайся, підемо Пінчера шукати і проводимо тьотю Таню, — кинула твердим голосом, вперше відчувши такий неприємний осад після спілкування з подругою.

Пінчер знайшовся біля сусіднього під'їзду під лавкою. Кіт, вчепившись у її пальто брудними лапами, уперто відмовляючись залазити в переноску. Розлютившись на кота, захотілося кричати у відповідь на сирену. Її доня вже не плакала, просто тряслася і міцніше притискала до себе зайця Сьому. Як за законом підлості вирубило електрику і на шостий поверх довелося підніматися пішки, з котом в одній руці і з дитиною в іншій.

Відпочивши, схопила телефон. Як відчувала, хоч звуку повідомлення й не чула. Від Сашка:

«Аллусь, їдьте з міста! Прошу! Буде пекло!»

Недовго думаючи, написала відповідь:

«Як же ми поїдемо? Потяги скасували, на автовокзалі всі рейси відмінили. А моя мати? Все так погано?»

Але Сашко не відповідав, навіть не прочитав, що й не дивно.

Від хвилювання почала ходити туди-сюди по кімнаті, стискаючи кулаки. Навіть почало здаватися, що крім сирени гуде щось ще, а будинок потихеньку здригається. Піддавшись інтуїції, схопила ковдру, загорнула дочку і побігла, навіть квартиру не зачинила на ключ. Як була в домашніх капцях, у джинсах та светрі, так і побігла у напрямку школи. За двадцять метрів від школи прогримів перший вибух, упало десь неподалік. Ноги підігнулися, але Алла продовжувала бігти, рятуючи найцінніше. Коли забігла всередину і почала спускатися в шкільний підвал, пролунало ще два вибухи.

Внизу набилося людей не проштовхнутися, хтось поступився їй місцем у кутку. Дорослі мовчали та слухали, діти, нічого не розуміючи, плакали. Коли все стихло, Алла помітила свою сусідку та шкільну вчительку Людмилу Михайлівну.

— Людмило Михайлівно, приглянете за Катрусею? Я швидко збігаю додому заберу речі та кота. Добре? Катюня, посидиш з Людмилою Михайлівною, а я тобі твого Сьому принесу?

Вискочила кулею, втративши капці бігла в одних шкарпетках, благо після того, як розтанув сніг, на вулиці підсохло та трохи підмерзло. Поруч теж бігли якісь люди, видимість застилав чорний дим, десь несамовито кричала жінка, від цього крику в жилах зупинялася кров, а коли Алла підбігла до свого будинку, мало не закричала сама. У сусідній будинок, де мешкала її подруга, потрапила ракета. Половину будинку зім’яло, вивернуло кишки чиїхось гостинних віталень та теплих кухонь, обпалило колись веселі дитячі та мрійливі балкони, біля першого під'їзду на землі нерухомо лежало тіло літнього чоловіка. У їхньому будинку у багатьох квартирах повилітали вікна. Збентеження, шок та задуха відступили доволі швидко, бо в голові постійно пульсувала думка про доньку, і Алла кинулася по сходах нагору. Взула чоботи, одяглася тепліше, набрала пляшку очищеної води і кинула зверху на речі, туди ж засунула яблука та печиво, ледве дістала з-під ванни Пінчера і, давлячись сльозами, зачинила квартиру, навіть не загадуючи чи зможе повернутися.

Вже в бомбосховищі знову перевірила телефон, люди почали говорити, що зв'язок може зникнути. Затамувала подих, коли побачила відповідь від колишнього чоловіка:

«Шукай машину, просись до когось. Якщо не знайдеш способу, за три дні біля театру, з дев'ятої до десятої ранку чекатиме мікроавтобус шоколадного кольору, це мій знайомий волонтер, я домовився, звуть Василь. Потрібно їхати, рятуй нашу дитину. Говори всім, кого знаєш і не знаєш, що треба тікати із міста. Їдь до моїх в Полтаву»

Панікером її колишній чоловік ніколи не був, Алла розуміла, що просто так Сашко не бив би на сполох, він ніколи словами на вітер не кидався, це була одна з його найкращих якостей – завжди відповідав за свої слова. І вона йому повірила. Повірила, потяглася душею, довго вдивляючись у повідомлення. Тепер, коли донька заснула, можна було й поплакати, тихенько, щоб ніхто не чув. Дивно, як швидко вона навчилася беззвучно ковтати сльози та молитися. Зв'язок зник, всю ніч довелося просидіти в підвалі, сирени не змовкали. Душно, страшно до нудоти, і до цього додалася злість. Жінку, яка почала говорити, що мовляв «нехай росіяни приходять, гірше не буде, зате стріляти перестануть», витягли за комір, вигнавши на вулицю. Люди перебували на межі, бо до такого не можна підготуватися, якось підлаштуватися. Після такого хочеться прокинутися, зустріти весну, сходити до моря, привітатися з чайками, але як було – вже ніколи не буде, буде якось інакше, а поки що тільки розгубленість у коридорі страху, у дуже вузькому і темному коридорі з якого ти намагаєшся вирватися.