Глава 3

У призначений день, зібравши тремтячими руками доньку, Алла вибралася з підвалу, незграбно перехрестилася три рази, рішуче скинула голову і пішла, потягнувши за собою Катюшу. Іти пішки спокійним кроком до театру було десь хвилин сорок, але Алла вийшла так, щоби обов’язково був запас часу. Десь бахало-бухало, десь все ще димилися вмираючі будинки і спалені машини, тому на вулицях стояв густий серпанок з різким запахом горілої гуми. Люди ходили, вірніше швидко миготіли то тут, то там, бігали перелякані тварини, більшість з яких були домашніми. Важко було на них дивитися, Алла всім серцем їх жаліла. Але страшніше було інше – людські тіла, декого встигли накрити, а дехто так і лежав прибитий до рідної землі в неприродних позах, захоплений зненацька цими вершниками апокаліпсису, дивлячись широко розплющеними очима в зажурене небо.

 Алла петляла дворами і за цю годину надивилася такого, що, мабуть, встигла посивіти. Таке не забудеться ніколи та нізащо, аби комусь розповісти прийдеться довго збиратися духом.

Те, що вони дісталися театру, попри завали, пожежу та загрозу чергових вибухів – було дивом. Машини ще не було, тому присівши під деревом і посадивши дочку на сумку, Аллі захотілося переглянути фото на телефоні, якась думка не давала їй спокою. Вона докоряла собі, що залишила вдома фото з весілля та альбом новонародженої, в який вона вклеювала фото її маленької. Наразі їй уперто хотілося знайти фото колишнього чоловіка. Чомусь саме зараз було важливо подивитися на його обличчя, ніби це робило її сильнішою, ніби від цього залежала впевненість, що все буде гаразд. І вона знайшла дещо, кілька світлин, де він разом з донькою. Від серця тут же відлягло, а коли побачила мікроавтобус шоколадного кольору, який щойно під'їхав – мало не розплакалася. Підхопила Катрусю і кинулася бігти.

— Василь? Я дружина Сашка, — чомусь слово колишня навіть язик не повернувся сказати. Стривожений літній чоловік, водій мікроавтобуса, коротко кивнув.

— Залазьте швидше та погнали. Сидінь там немає, сідайте прямо на підлогу. Прориватимемося!

В автобусі вони були не самі, ще їхала літня пара та дівчина з двома маленькими дітьми, всі згорнулися калачиками на підлозі, довіривши своє життя цьому відчайдуху. Їхали не по головній, околицями та потихеньку. Алла сіла так, щоб можна було дивитись у вікно навпроти. Хотілося попрощатися поглядом із рідним містом. Місто проводжало її посіченими уламками деревами, кричало вікнами обпалених будинків, у яких плакав вітер і примари минулого життя. Рване небо розсікали потривожені чайки. Море б теж, мабуть, злетіло, якби змогло.

Під час прильотів машина зупинялася, били десь неподалік і завдяки дивовижній інтуїції Василя їм вдавалося завмирати у відносно безпечній зоні, хоча все це було умовно, їхній мікроавтобус могли розстріляти будь якої миті, кожен дорослий усвідомлював цей ризик. Під час зупинок Алла трохи підводилася і виглядала у вікно позаду себе, щоб одним оком визначити, де вони знаходяться. В один із таких проміжків, у пилюці та диму Алла помітила маленького хлопчика червоного від ридань. Навкруги жодної живої душі, а він сидить на купі каміння, що валялося навколо розкиданих речей, і тре оченята. Як вона встигла помітити, поряд з дитиною лежало нерухоме тіло жінки. Неможливо було передати, що Алла відчула в цей момент, якщо ці почуття взагалі мали назву.

— Я вискочу на мить. Я швидко! — крикнула вона водієві, відчинила двері і мало не стрімголов кинулася до малюка, який наревівся до хрипів і був радий будь-якому порятунку. Як тільки вона схопила малого, той обвив її за шию своїми маленькими рученятами, здригаючись, притулився до неї якнайсильніше.

Василь бурчав і матюкався, але вона не могла залишити хлопчика, адже він був зовсім малий, замурзаний і ледь живий з переляку.

— Дмитрику, — прошепотіла її Катя і потяглася до нього, намагаючись привернути увагу хлопчика, який ніяк не хотів відпускати Аллу.

— Хіба це він? Твій Дімка з дитячого садочка, з яким ти посварилася? Бути цього не може, — пробурмотіла Алла, спробувавши розглянути хлопчика. — Все добре, не бійся. Подивися на мене, мій маленький. Давай я тобі витру носика. ...І справді Дімка, — тепер вона його впізнала, по очах. Сірі. У її Сашка теж сірі. Коли він сердився, його очі наливались упертою сталлю, а коли був щасливий – гріли теплим попелом.

Де він зараз? Чи живий? Як багато вона б зараз віддала, щоб поговорити із ним бодай хвилину.

— Дмитрику, у тебе десь болить? — Спробувала його обмацати, але він тільки тряс головою і плакав.

Умостившись на підлозі, притиснувши до грудей його і свою Катрусю, Алла мало не задихнулася від неймовірно сильного бажання жити, бажання врятувати цих дітей. Так хотілося отримати цей шанс, так хотілося вірити в диво.

Їхнім дивом виявився Василь. Бувають такі улюбленці долі, наче заговорені, які можуть пройти мінним полем і залишитися живими, які виживають після удару блискавкою, яким удачі відміряли авансом. …Вони вирвалися! Спочатку з міста, потім з ворожого кільця, що поволі стискалося. Накинули маскувальну сітку, прокралися вздовж посадки, проскочивши між ворожими колонами, підловили інтервал і рвонули убік траси на Дніпро. Майже не зупинялися, тільки кому сильно припікало. Жували галетне печиво, пили воду невеликими ковтками, дрімали, трохи заспокоєні, що їдуть рідною ще не захопленою землею, своєю, українською, вільною. Пізно ввечері, близько восьмої, доїхали до першого блокпосту. Зупинившись, геть усі повилазили з машини аби обійняти військових, усміхнених, лагідних, аби відчути себе в безпеці. Хлопці намагалися заспокоїти, підхопили дітей на руки, пригостили пиріжками з картоплею.

— Зараз комендантська година, я вас висаджу біля гуртожитку, там приймають переселенців. Принаймні переночуєте, відпочините як слід, а там вже дивитиметеся і думатимете, що робити далі.

З Василем кожен прощався з невимовним почуттям подяки. Чоловік відмовлявся обійматися і ніяково бурчав, що нічого такого він не зробив. Але врятоване життя твоєї дитини немає ціни, тому Аллі було навіть важко підібрати слова, щоб передати свої емоції.