Глава 4

Увечері додзвонився Сашко, зателефонував своїй мамі, але Ольга Андріївна сунула телефон Аллі, навіть до ладу не поговоривши з сином.

— Ну, як ви там? — Пробасив він м'яко. — Як наша намистинка?

— Добре, — Алла похитала головою і відвернулася, щоб розділити ці емоції тільки з собою та з ним. —Тебе хочемо побачити.

— Я повернусь. Дуже на це сподіваюсь. Мама каже, ти привезла нашій Катрусі нареченого?

— Катерина взяла над ним шефство, навіть командувати намагається, а Дімка від неї не відходить. Видно, вона для нього пов'язана з тим життям. Мама твоя задоволена, замість однієї цокотухи тепер двоє. Ти за нас не хвилюйся, ми тут як у раю, порівняно з тим, що коїться у вас. …Як ти, Саш?

— Триматимемося скільки зможемо, а потім скільки потрібно. Чула такий вираз? Так ось це якраз про нас. Аллуся, ти зробила мене щасливим двічі, коли народила нашу дочку, і коли вивезла її звідти. Тепер мені нічого не страшно.

— А мені страшно, Сашко, дуже, — і Алла знову відчула, як її тіло ламає сильне бажання його обійняти, наче його голос провокував її душу тягнутися до нього. Що для душі ці п'ятсот кілометрів?

— Агов, не кисни мені там, у вас все буде добре. Україна вистоїть і наступної весни зацвіте за дві весни разом узяті. Тобі у моїх буде спокійно, мати з батьком допоможуть.

— А ти? — Не витримала і крикнула вона.

— А що я? Я солдат, тут як карта ляже, але на війні всі карти мічені і тут у везіння інші правила. Я давав клятву захищати свою країну, і я захищатиму її до останнього, знаючи, хто за моєю спиною. Знаючи, що загину недаремно, знаючи, що мене пам'ятатимуть.

— Не говори так!

— Не пам'ятатимеш? — посміхається, і більшою мірою через те, що за останній рік це їхня найдовша розмова.

— Я хочу, щоб ти повернувся, — відповіла Алла пошепки.

— Мені час бігти. Здзвонимося ще по можливості, — звичайно він не міг їй присягнутися, на війні такі клятви не дають, але вона чітко дала йому зрозуміти, що чекає, що між ними щось змінилося, нехай і війна тому причиною, але Сашко точно це відчув.

Дітям було простіше, у ситості та спокої біди швидко забувалися. Хоча іноді, перед сном, Дімка забирався до Алли на коліна, заглядав у вічі і тихо питав:

— Де моя мама?

І що їй відповісти, як пояснити? Алла тоді не розгледіла вбиту жінку, яка лежала поряд із ним, чи це була його мама, бабуся чи просто перехожа.

— Не знаю, мій хороший. Чесно не знаю. Житимеш з нами, ми тебе любитимемо і захищатимемо, — вона намагалася більше при них не плакати, щоб менше турбувати, бо Катя й так скрикувала ночами і знову почала мочитися.

У відповідь на її слова Дмитрик зітхав і кивав. Благо щоразу підскакував Булька, наче відчуваючи, і починав грайливо хапати його за ноги. У пса було завдання змусити Дімку посміхатися. Бульці навіть вибачили з'їдені капці свекра.

Вже наступного дня Алла приєдналася до місцевих волонтерів, завантаживши себе роботою. Плела сітки, кікімори, закатувала тушонку, покувала посилки на передову. Кожен день став схожим на попередній. Вдень робота, ввечері перегляд новин. Ольга Андріївна слухала звернення президента з великим хвилюванням і завжди плакала, коли він зачитував прізвища, вимовляючи цю страшну фразу «нагороджується посмертно».

Алла зателефонувала дочці своєї сусідки, а потім і самій Людмилі Михайлівні, якій стало трохи краще, якщо це можна було так назвати, бо вона досі ховалась у підвалі. Натомість сусідка повідомила Аллі новини про Таню, її подруга разом із сім'єю загинула під завалом. …Як і її рідна мати, про це Алла дізналася від маминого колеги. Їй сказали, що їй матір поховали просто у дворі, біля дитячої пісочниці. Сльози душили, палили очі, але більше не капали, застигали десь у душі. Свекруха приготувала поминальний обід, сходили до церкви поставити свічку. Про їхнє із Сашком розлучення ні Ольга Андріївна, ні свекр не згадували, ніби й не було його зовсім. Свекруха досі кликала її донькою.

Щовечора, перш ніж заснути, Алла уявляла Сашину руку, як вона тримає її і не відпускає.

Іноді він їй снився, іноді вона схоплювалася серед ночі, щоб перевірити, чи немає повідомлення чи пропущеного дзвінка. Він виходив на зв'язок рідко, раз на кілька днів, і весь цей час Алла та його батьки перебували у підвішеному стані. Ольга Андріївна довго молилася вранці та ввечері за Сашка та всіх захисників. Алла так не вміла, вона молилася своїми словами і щодня писала йому короткі повідомлення: «Як ти? Все норм? Ти в порядку? Живий?» Фотографувала Катю, Дімку та Бульку і відсилала йому. А одного разу на чергове фото доньки він запитав:

«А твоє фото де?»

Алла чомусь зніяковіла, навіть почервоніла і швидко відповіла:

«Навіщо тобі дивитись на страшну жінку?»

«Дурниці які, ти завжди була і будеш гарною»

Алла кілька разів перечитувала це повідомлення, притискаючи телефон до грудей. Вона загадала, якщо Сашко повернеться живим – обов’язково народить йому сина. Через кілька днів, причепурившись, таки зробила селфі і відправила йому світлину. Перед цим у новинах прочитала, що у Маріуполі йдуть важкі бої, навіть не очікувала, що він так швидко побачить її повідомлення. Замість відповіді Сашко зателефонував.

— Рідна, ти вийдеш за мене знову? — Видихнув він, чути було, що біжить, що десь рвуться снаряди.

— Так, — Вигукнула Алла. — Я вийду за тебе, тільки повернись до мене живим!

— Дякую тобі за все. А головне за надію, — з цими словами він відключився, а Алла ще кілька хвилин боялася поворухнутися. Її відволік тихий плач. Свекруха, сховавши обличчя в долонях, тихо плакала притулившись до одвірка, зрозумівши про що мова.

— Мамо, не плачте, ми потрібні йому сильними, — Алла обійняла її якнайміцніше. А потім примчав Булька і почав хапати їх за ноги, у цього малого песика була дивна реакція на смуток та сльози. Свекр запевняв, що цей курносий пес деякі речі розуміє краще, ніж його кум.