Глава 6

Засинаючи, я боялася настання ранку і нашої реакції на те, що сталося. Коли розплющила очі, вже світало. Андрія поряд не було. Ніякої записки навіть не залишив. Я зробила всі ранкові процедури, причепурилася, і вже готова була жити далі, ніби ця ніч виявилася сном, але пролунав дзвінок у двері. І знову "жити далі" трохи відкладається...

Похмурий Андрій простягнув мені квіти, ми пройшли на кухню, мовчки поснідали, і розпочали тужливу розмову.

– Вчора все було так щиро, невинно... Весело. Я взагалі не думав, що ми все ж таки дійдемо до ліжка, - зітхнув він, наче скоїв найбільшу помилку у своєму житті. Злість почала клекотіти, наче кипляча вода у чайнику. Мабуть, скоро я зненавиджу Андрія, і проблема вирішиться сама по собі.

– Так, просто дружити не вдалося, - байдуже відповіла я, намагаючись запити гарячим чаєм своє бажання заплакати.

– Спробуємо ще? - з надією в погляді, спитав він. 

– Про що ти?

– Проведемо час, як друзі? Ще. Сьогодні, чи завтра, - я закотила очі на цю пропозицію. – Просто зрозумій... Мені, напевно, більше нічого не потрібно. Вчора під градусом здавалося, що залишилося кохання, але це все навряд чи так... Минув час. Ми змінилися, а я... Я вже збирався одружитися, і приїхав повідомити батьків.

– Правда? - мене аж перекосило від посмішки, бо вирішила пограти у сприятливий результат. Акторка з мене нікчемна, тому було видно, як я мало не плачу за нервовою усмішкою. Боже... Та йди ти вже звідси, і знаходься подалі від мене. – Я теж нічого не хочу. Яке там кохання? Маячня. Я навіть вчора про це не думала. Все давно минуло. Вчора просто вечір не туди зайшов, на початку ж все було добре.

– Тобто, ти згодна? – зрадів Андрій, наче я звільнила його від небажаних обов'язків.

– Звісно.

– Будемо далі друзями?

– Нема питань! - невимушено відповіла я. – Тобі, мабуть, вже час йти? Адже ти приїхав у справах, а не щоб зі мною про дружбу балакати, - наполегливо сказала я, рішуче встала, і потягнула Андрія до виходу.

– Взагалі, я можу ще трохи посидіти, - спробував залишитися він, але я одразу ж присікла це і відчинила двері.

– Тобі ще треба з батьками поспілкуватися та сувенір нареченій обрати. Як її звати, до речі? - стиснувши зуби спитала я.

– Лінда. Ти головне візьми... Ось, - простягнув Андрій мені візитку, в отвір дверей, які я вже майже зачинила. – Це мій номер, і напиши мені свій.

– Я сама тобі зателефоную, - протарахтіла я, забрала візитку, і нарешті закрила двері.

Мені стало спекотно в голові. Я навіть не могла заплакати, не могла зрозуміти, як взагалі можна описати те, що мене переповнювало. Хотілося щось зробити, кудись бігти... Маєта викликала запаморочення. Я кидалася по квартирі, рилася в шафах і шухлядах, ніби щось шукала, залишала все відкритим і розкиданим, поки справа не дійшла до комода з моїм одягом. Та ось же чудовий початок для моєї другої за рахунком депресії – мій комплект для страждання. Ці подерті джинси не пралися з часів мого розлучення, на кедах все ще була присохла жуйка, та й футболка, просто футболка без особливих прикмет. Як знала, зберігала весь цей затасканий брудний мотлох... Яка може бути дружба? Ми взагалі чужі. І те що ми так добре провели час – це лише відлуння нашого минулого. Нам є що згадати. Але у сьогоденні... Ми подорослішали. Ми все одно розлучилися б. Та ми й так розлучилися, тому що доросле життя виявилося складним, характери та інтереси змінювалися, і крім кохання нічого спільного не виявилося. Я міркувала так, але легше не ставало, бо Андрій знову з'явився, і очевидно, що я знову мрію про нього. Все одно. Не дивлячись на те, що він чужий, зовсім інший, місцями дратуючий своїми висловлюваннями, заручений... А ще він мене не кохає. Але! Чому йому треба було провести зі мною час? Чому він сказав мені все, що сказав перед спільною ночівлею? Чому він зрадив своїй нареченій зі мною? Біс з ним... Я не хочу розбиратися. Не хочу, щоб він думав, що я, на відміну від нього, місця собі не знаходжу. Навіщо я поїхала на дачу?  

Так я промитарилася близько трьох днів. З квартири виходила лише заради морозива, солодких напоїв, та шоколаду. Іноді виходила босоніж. Думаю, що в мене виходило красиво та театрально страждати, хоч ніхто цього і не помічав. Добре, що я жила окремо від батьків, і була вільна у своїй поведінці. Мені зараз не потрібні ні турбота, ні співпереживання близьких, ні зайві питання... А по телефону виходило здаватися такою, ніби все добре. Усім так тільки спокійніше. 

Візитку Андрія я спалила, щоб не вдалося склеїти, а потім вирішила полоскотати собі нерви. Я залізла в інтернет і знайшла Андрія у соцмережі. Я більше не в блоці? Нічого собі. А ось і вона, ця погань... Ну так, вона симпатична, не дивлячись на мою ненависть, і разом вони виглядають гармонійно – видно, що їм весело, що вони щасливі... Я ж знаю, як випромінюються очі Андрія, коли він дійсно щасливий. Вони були такими, коли ми зустрічалися. Йому добре без мене. Без мене він став успішним, багатим, впевненим у собі. Знайшов мені заміну... Було дуже боляче. Чому я зациклена на ньому до тремтіння в колінах? Коли ж я його відпущу?..

Вкотре в мене закінчилося морозиво, і я вибралася з дому. Погода була прекрасною, і принцеса гарненькою, але побачений мною на горизонті монстр, зіпсував весь настрій остаточно. Назустріч мені крокував Юра. Він помітив мене, пожвавішав, усміхнувся і прискорився назустріч. Я спантеличено наближалася до нього, а коли ми вже опинилися поруч, і я збиралася його лаяти за моє зламане життя, то мене знудило майже йому на ноги. Як не дивно, Юрко не втік з гидливим криком, а відвів мене вбік і дав серветку. Я витерлася, та присіла на найближчу лавку.

– Я сьогодні, як виявилося, не в дусі... Ні сварок, ні бійки не буде. Але наступного разу, якщо ти мене побачиш – краще біжи геть, якомога скоріше, - втомлено простягла я, і вперлася підборіддям у руки.

– У чому я винен, Поліна? У тому, що ти мною крутила і все одно кинула? - Юрко так емоційно жестикулював, що навіть його рудувато-русява шевелюра підстрибнула на місці.