Розділ 2. Закінчимо розпочате. Частина 2

Поки Мілв ридав двері за моєю спиною відчинилися і заглянув той самий страж з яким я говорив. Не давши йому і рота відкрити вийшов із ним у вітальню.

- Що трапилося?

– Генерал Артур, прибув Лорд Тревіс Гавірон і просить провести його до сина.

- Добре. Почекай тут.- Я розвернувся і попрямував назад до спальні.

- Ваша Величність, - покликав я чоловіка наполовину просовуючись за двері. Вони сиділи так само, як коли я від них йшов, нічого не змінилося. Хлопець плакав, Корнел за ним насуплено спостерігав.

- Так? - чоловік не повертався до мене, лише Мілв трохи притих прислухаючись до моїх слів.

– Лорд Гавірон Старший прибув. Запросити? - почувши про свого батька хлопчина підняв голову і було кинувся до дверей, але попереджувальний погляд Імператора змусив його опуститися назад.

- Так. Але перевір для початку його наміри та проінформованість на рахунок того, що сталося. Якщо потрібно, введи у курс справи.

- Буде виконано, - схиливши голову на знак шани, хоч його і не бачать, вийшов геть.

- Де зараз Лорд? - Запитав щільно зачинивши за собою двері. Але не встиг солдат рота відкрити, як відчинилися вхідні і різко чекання крок, увійшов той про кого і йшлося. Лорд Тревіс Гавірон.

- Вітаю Генерал Артур.- Зачинивши за собою двері, він обвів кілким поглядом приміщення і зачепившись за мене, відразу попрямував сюди.

- І вам доброго вечора, або вже скоріше ночі Лорд Тревіс.- ми обмінялися ввічливими кивками. У кімнаті зависла напружена тиша. Ми свердлили один одного очима. Ніхто з нас не хотів почати розмову, але тут він не витримав.

- Ну, що так і стоятимеш? Невже не обіймеш свого наставника?- Посмішка відбилася на гладко - бритому благородному обличчі спотворивши тонкі, сухі губи.

-Наставник.- я широко посміхнувся і в кілька кроків подолавши відстань, що розділяє нас, потрапив в обійми людини, що дала мені дуже багато у моєму житті. Знання, навички, витримки. Поруч лунають полегшені видихи охорони.

- Ви швидко, ми чекали вас з ранку.- відсторонився дивлячись у янтарні очі. Іноді я готовий був померти, що б не бачити їх коли мене заганяли на тренуванні настільки, що навіть дійти до кімнати сил не було. Але зараз я вдячний за все, що він робив. Ця підготовка мені змогла допомогти вижити.

- Що ж. Я тільки-но дізнався не зміг і митті всидіти, одразу зірвався до вас. - я насупився.

- Що вам відомо про те, що трапилося? -на мої слова в нього прослизнула крива посмішка до того, як той відвернувся важко зітхнувши.

- Більш ніж хотілося. - Іронія сочилася з його фраз хоч ложкою греби.

- Я...- почав і замовк не знаючи, що треба говорити в ТАКИХ ситуаціях.

- Не треба Арт. - хитнув чоловік головою, назвавши так як не говорив уже багато років і подивився сумним поглядом. Я зміг лише звести погляд. Тяжка рука стиснула моє плече вернувши з думок. - Відведи мене до сина.

Я мовчки розвернувся і вирушив до знайомої спальні повністю впевнений, що Тревіс йде слідом.

- Батько! - Як тільки ми увійшли Мілв підскочив з місця і кинувся до свого батька. Їм ніхто не перешкоджав і чоловік зміг спокійно обійняти сина. - Татууу він любить її, а не менеее. Я... Я...
- Заспокойся сину! Візьми себе в руки. - спробував він стримати його емоції ховаючи на своїх грудях.

- Я не винен! Я нічого не зробив, - продовжував він гнути свою лінію.

-Я знаю. Я знаю. Але, що б повірили інші, ти маєш усе розповісти Його Величності! - Він підняв обличчя сина і змусив зазирнути у свої очі. Хлопець миттєво заспокоївся. Ось так то краще.

- Мілв прийшов час говорити і почни з того, чому твій резерв порожній і хто такі ці "вони", що тобі "допомагали". - вставив і я своє слово, чим змусив усіх перейти на магічний зір і знову оглянути розгубленого хлопця. Йому всього п'ятнадцять, а він уже стільки накоїв.

- Вони сказали, що за допомогою цього закляття твої почуття вийдуть назовні і ти більше не зможеш їх приховувати. Але плата була мій резерв. - Він дивився точно на мене, з якоюсь відчайдушною надією, але я міг лише спокійно ставити питання, повністю ігноруючи слова про мої іфімерні почуття до нього. Все, що я до нього відчуваю це - байдужість, гнів( то як він відгукувався про Настю я пам'ятаю добре) і зовсім трохи жалості. Він дурень, та його любов до мене просто використали.

- Що за закляття? - Моя байдужість змусила спотворитися його миловидне личко.

- Я не знаю. Я просто робив те, що вони говорили. - розгублено бурмотів він опускаючись разом із батьком на ліжко.

- Ти зможеш повторити? - Замислено уточнив, перебираючи варіанти в голові.

- Але мій резерв...

- Просто перекажи їх інструкції. - хитайте головою.

- Мені сказали ..... - далі те, що він розповів змусило нас застигнути в німому подиву. Через незнання хлопчика змусили створити "Ментального паразита". Тільки в чому проблема. Удар повинен був прийняти я, але чомусь на себе все взяла Анастасія. Чому?

- Мілв, ти не знав, що це заклинання насправді було "Ментальний паразит"? - Корнел розірвав тишу, що утворилася, своїм питанням. Очі хлопця розширилися у праведному жаху.

- Ні! Ні! Я не знав! - Камінь залишився червоним, значить він не бреше.

- Так, добре. А тепер, розкажи нам, хто такі ці "вони" і як ти їх знайшов?

- Це не я, вони самі мене знайшли. Сказали, що допоможуть у моєму горі. - Витерши обличчя від сліз, які нарешті перестав лити, важко зітхнув.

- Подробиці Мілв.- Жорстко припечатав поглядом. Мене підганяв гнів. Анастасія сильно постраждала від цієї ситуації і я хочу знати, хто стоїть на чолі. Хто, зазнає всієї сили моєї люті.

- Того дня у палаці був бал на честь тридцяти п'ятиріччя принцеси Санси. Я був засмучений і злий тому, що Артур не звертав на мене уваги і був холодний як і з усіма. Я не витримав і пішов у сад, знайшов альтанку сів і розплакався. Я навіть не помітив як він підійшов, просто відразу на моєму плечі з'явилася чужа рука. Я злякався у темряві не було видно обличчя, але коли спробував втекти мене схопили за руку та обійняли. Я чинив опір в спробах повернутися, але чоловік був дуже сильний.