Я - спадкова відьма... Не йди!!!

Розділ 17. Ліс. Частина 4

- Леді не дивіться! - Ми віддалялися від землянки, що стала для нас ненадовго укриттям, а мій погляд залишався прикутим до бездиханних закривавленим тілам, що були на нашому шляху. Серед них був і той останній чоловік, що залишився для моєї охорони. Надор назвав його Родом. Мені було дуже страшно, але я хотіла розглянути і запам'ятати надовго, що сталося з цим хлопцем з моєї вини. Через мою непередбачливість... Але мені не дозволив Чейз, він закрив огляд своїм тілом. Я подивилася в його суворе обличчя, сповненими сліз очима.

- Вони там... ви їх... - голос тремтів, як і я сама. Але ми незважаючи ні на, що продовжували віддалятися, рухаючись вперед. І я теж йшла, хоч як мені хотілося впасти на тому самому місці і просто розплакатися.

- Так! Ми їх убили тому, що вони збиралися теж зробити з нами! - Голос Чейза звучав тихо, але впевнено. Я не дивилася в його очі розуміючи його правоту, але нічого не в змозі з собою вдіяти.

- Хіба їх не треба, похоронити як годиться? - я не могла просто взяти і викинути з голови цю ситуацію. Вони всі померли і їх треба віддати землі, щоб їхні душі змогли спокійно піти. Не можна просто так їх залишати.

- Так. Але ми не маємо на це часу. Зараз головне дійти до міста і якнайшвидше. Пощастить ще, якщо по дорозі знайдемо джерело з чистою водою, якщо ж ні тоді доведеться туго. - Надор як завжди мав рацію і я навіть рота не посміла відкрити проти. Вони і так дуже багато зробили і досі роблять для того, щоб я просто змогла вижити. Я не в праві їх підвести і тому соплі розпускати не буду як і ставити дурних питань. Досить, і так уже наслухалася. Достатньо, зараз головне не заважати їм дуже сильно.

Дорога була важкою, особливо мені. Ми давно вже не бігли, але крок був швидким і Надор не зменшував наш темп, а я як могла намагалася встигати. Незважаючи на те, що ноги мої давно вже гудуть від болю і підгинаються від втоми. Іти було важко, ще й з-за нерівної землі лісу, гілок, що траплялися під ноги. Я вчепилася в рукав Чейза з його дозволу і майже повисла на ньому, бо сил було дуже мало. Чоловіки теж втомилися, але завдяки своїй витривалості не настільки як я. Але я не сміла скаржитися, навіть слова проти не говорила. Ні, на темп, занадто швидкий для такої слабачки як я, ні на відсутність їжі. Воду ми на щастя змогли знайти. Вже коли зовсім стемніло і йшли не одну годину, зупиняючись тільки для того, щоб сходити по нужді і відпочити п'ять хвилин, на нашому шляху виник струмочок із чистою водою. Чоловіки набрали у фляги, що були у них, та ми продовжили шлях, але вже простіше, завдяки цілющій волозі.

Спочатку, коли сонце все більше ховалося за обрій я сумнівалася як же ми підемо лісом у такій то темряві. Але все виявилося дуже просто, у нашій групі був маг, Чейз. Він створив кілька світлячків, не дуже яскравих, щоб нас не помітили з далини, і відправив ближче до землі біля кожного з нас. Було не дуже яскраво, але те, що в тебе під ногами видно і на тому спасибі. На щастя, ночі в цей час року, були зовсім не холодними, тому ніхто не замерз плюс ми постійно рухалися. 

Мій живіт вже просто скручував з голоду і навіть вода не допомагала, на вулиці був дуже ранній ранок. Напевно десь четверта година, а ми так само незважаючи ні на, що, рухалися. Уперед. Не оглядаючись і не зупиняючись, довше ніж на десять хвилин. В цьому не було сенсу і занадто небезпечно, а відпочивати взагалі немає можливості. Але я продовжувала переставляти ноги, в думках скиглила від болю в м'язах, але зовні дозволяла собі лише час від часу хмуритися. Я не хотіла, щоб вони знали, що рухатися я вже не можу, але роблю це через силу, не хочу щоби вони зробили довгий привал та нас спіймали. Спати теж хотілося неймовірно, очі стулялися на ходу і я мало не із закритими віками рухалася. Але кожного разу, як я надовго закриваю очі, у мене спливає та жахлива картина. Тіла в крові, їхні обличчя перекошені від болю... Це жахливо і ще довго буде переслідувати мене увісні.

- Надор! - Чейз раптово зупинився, від чого я мало не врізалася в його спину. Інші прослідкували за нами, але по відмашці Надора ми швидко продовжили шлях, тихо розмовляючи.

- Так. Я помітив.

- Щось трапилося? - я незрозуміло оглядалася з одного чоловіка на іншого, підозрюючи найгірше.

– Нас знайшли. - слова кинуті ним у тишу, впали вантажем на мою голову.

- Ні...- я шепотіла і не вірила.

-Чейз, береш Леді на себе і за моїм сигналом гасиш пульсари. Біжіть на південь з усіх наявних у вас сил. До воріт залишилося близько кілометра і ти маєш довести Леді. Ідіть лісом біля дороги, не виходьте на відкриту місцевість. - Вказівки Надора були чіткими, а голос впевненим. Знову те саме. Він чинить так само як Лерой.

-Так. Я вас не підведу Командир. - Голос Чейза навіть не здригнувся і чоловік міцно схопив мою руку, маючи намір не відпускати до самого кінця.

-Як же так Надор ... Що робитимете ви з Вашим ... - я не хотіла вірити до кінця, що це відбувається знову.

-Леді, не хвилюйтеся про нас, ми просто їх відведемо в інший бік, а ви постарайтеся повернутися до Генерала, він напевно дуже про вас хвилюється. - Він кинув на мене швидкоплинний погляд і усміхнувся.

-Добре. Я обіцяю. Дякую вам всім.

- Ви дуже хороші, Леді, для цього світу, шкода, що вам довелося побувати в подібній ситуації і побачити все це. - Він важко зітхнув не відриваючи погляд від навколишнього лісу. Його долоні лежали на рукоятках двох мечів.

- ....- я не знала, що йому відповісти. Та й, що скажеш у подібній ситуації. Побажати успіху? Це безглуздо. Тому я просто промовчала готуючись до чергового забігу, маючи намір досягти мети.

- Приготуйтеся. Вперед! - я рвонула з місця з останніх сил стискаючи долоню Чейза.

Спотикаючись на кожному кроці, мало не падаючи на землю, але я бігла. Бігла і чула лише своє перелякане серцебиття та збите дихання. Чейз був попереду і тягнув мене за собою, а я все, що могла це тільки не впасти. Сонце піднімалося фарбуючи небо у жовтий. Світанок настав несподівано і не приніс радості, лише страх та розпач. Я не могла повірити, що за один день побачила стільки смертей. Всі хто допомагав мені, залишилися віч-на-віч з огидними людьми. І кожного разу, вони знову і знову нас знаходили немов у них був путівник напрямлений точно на мене. І цей раз, не виявився винятком, на жаль. Все, що було зроблено для того, щоб я дісталася до цих проклятих воріт, виявилося марним. Я бачила цю омріяну мету, бачила величезну кількість військових навколо нашої карети, мені навіть здалося, що я помітила фігуру мого Артура. Але цю зовсім маленьку відстань мені, напевно, не судилося пройти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше