Розділ 33

    Знову мучать нестерпні жахіття. Не можу втекти від своїх переслідувачів. Біжу пустими коридорами недобудованого будинку, перебираючись поверхами все вище і вище. Вже дісталась самого верху і стою на краєчку даху. Оглянулась. Вони троє майже дістали мене і вже навіть простягають руки, які на моїх очах перетворюються на довжелезні пазурі. Не роздумуючи ступаю в прірву, щоб тільки не дістатись їм. Лечу. Забуття. Поволі вириваюсь. Очі розплющуються. Це всього лиш черговий дивний сон.

    Чому ж так болить голова і все тіло? Очі прорізує різке світло, одразу примружуюсь. Починаю згадувати свій полон і ненависне обличчя Влада. Пробую ворухнути пальцями рук, з полегшенням відчуваю, що мені це вдається.

    Призвичаївшись до освітлення, розплющую повністю очі. Збоку сидить Лера і Дем’ян.

-    Де я? – запитую отямившись.

    Мій притихлий голос  оживив їх. Дем одразу ж кинувся до мене і обережно торкнувся щоки. Лера радісно усміхнулась і заплакала. Яка ж вона в мене сентиментальна.

-    Ти в лікарні, - прослідувала логічна відповідь.

    Роззирнувшись, помічаю, що під’єднана до крапельниці. Невже все настільки погано? Вільною рукою торкаюсь голови. Пов’язка. Ну все логічно, той негідник заявив, що занадто сильно вдарив мене по голові.

    Як же я, мабуть, страшно виглядаю…Аж поморщилась від цієї здогадки. Не хочу щоб Дем бачив мене такою. Хочу бути для нього найкращою і найпривабливішою.

-    Тобі погано? – занепокоєно запитав той, про кого я думала.

    Він не зводив своїх чорних очей, тому бачив кожну відображену на обличчі емоцію, лиш сприйняв мої терзання за біль.

-    Ні, - прошепотіла я, і стурбовано запитала:  – Дем, мама щось знає про це?

    Він спробував зобразити легку усмішку, заспокоюючи мене й похитав головою.

-    Ліна все продумала і сказала їй що ти розбила телефон, віддала його в ремонт і передзвониш через кілька днів.

        Зітхнула з полегшенням. Добре, що подруга в мене така вигадниця.

-    Я, мабуть, залишу вас, - сказала Лера і поцілувавши мене в щоку вийшла з палати.

    Дивлюсь на Дем’яна, розуміючи, що він дуже втомлений. Очевидно не відходив від мене весь цей час. До речі, а скільки я вже тут знаходжусь?

-    Я так за тебе злякався, - несподівано промовив він і схилившись поцілував руку.

-    А я за тебе. – відповідаю тихо.

-    Пробач, що не зміг захистити і вберегти від цього всього. Я ж обіцяв... – в рідному голосі відчувався біль.

    Як він може  винити у цьому себе? Раптово згадую про Дану.

-    Дем, Владу допомагала Дана.

    Здавалось, ця заява його зовсім не здивувала.

-    Я вже це знаю. Вона повинна була забрати викуп за тебе в парку, саме там її і спіймали, коли вона прийшла по гроші. – він змовк на кілька секунд, потім знову продовжив: - Не хвилюйся, вони вже обоє за ґратами і сповна за все розплатяться.

    В мене було ще стільки питань. Наприклад, де взяв пістолет, як він мене знайшов, де мене тримав Влад, чому тут знаходиться Лера і т.д? Та чомусь поки не хотілось про це говорити, знову згадуючи і переживаючи той жах.

-    Дем, а де мій телефон? – захотілось подзвонити мамі, хоча б почути її голос, впевнитись, що в неї все добре.

    Він витяг мобільний з кишені і простяг мені, заявивши при цьому, що йому потрібно ненадовго відлучитись. Не хоче заважати.

-    Привіт мам, як у тебе справи? – постаралась щоб голос прозвучав бадьоро й радісно.

-    Нея, ну хто так робить? – вона одразу ж стала повчати: - Хіба ти не могла передзвонити мені від Ліни, я ж їй говорила це? І як же ти умудрилась розбити свій телефон?

-    Мам, ну перестань, так вийшло, - стараюсь перервати її промову. – Як у вас справи з Євгеном Івановичем?

-    У нас чудово, ми ж на відпочинку. Краще скажи що там в тебе, як крамниця?

-    Ну що з нею могло статись? – відповіла, а сама подумала, що дійсно нічого не знаю про магазин, адже Влад викрав мене прямо звідти.

-    Добре мам, гарно там проведи час. Я тебе люблю.

-    І я тебе - почула я у відповідь та вимкнулась.

    Все наче закінчилось непогано, раптом подумала я. А ще недавно готувалась до смерті, думаючи, що більше не побачу своїх найрідніших людей.
   ***   ***   *** 

Минуло два дні і я вже майже вила від нудьги. Звичайно, Дем від мене практично не відходив, та і Лера, взявши на роботі вихідні, постійно знаходилась в лікарні, але все одно хотілось додому. Недарма ж говорять, що вдома й стіни лікують.

    Нарешті нам дозволили покинути лікарняну палату. Я вже відчувала себе бадьорою, енергійною і навіть повною сил. Ледве вдалось вмовити лікаря зняти з голови пов’язку. Набридло вже виглядати наче та мумія. Звичайно рана нікуди не ділась. Прикривши травму волоссям, вже маю навіть непоганий вигляд.

   Що стосується мого викрадача, то про нього я стараюсь не думати, знову ховаючись від вже нових страхітливих спогадів. Хоч прекрасно розумію, що попереду буде суд, де мені доведеться бути присутньою, та все ж може трохи примирюсь зі всім до того часу. Тим більше там буде і Дем, його присутність допоможе пережити все.

    До речі, з ним ми так  і не говорили про те, що відбувалось в тому злощасному підвалі. Він нічого не запитує, а я першою нічого розповідати не хочу. Мабуть, це просто залишиться в минулому.

   Дорога додому зайняла майже чотири години. Він віз мене так обережно, ніби від цього залежало життя.

    Під’їхали до його будинку. Цікаво. Я звичайно планувала переїхати до нього навіть речі зібрала, проте не думала що це буде сьогодні. І як він міг організувати цей мій переїзд, находячись при цьому в іншій області? Тут точно без Ліни не обійшлось. От хитрюги. Хоча я цьому рада. Після пережитого не хочу з ним взагалі розлучатись ні на хвилину, тим більше жити окремо.

  Цікаво, чи сподобається нове помешкання Пушку? Щодо мами, то з цим точно проблем не буде, вона все зрозуміє, адже так давно хотіла знайти мені кавалера. Так ось, я його знайшла і тепер з ним житиму. А що, ми обоє цілком дорослі люди і можемо робити, що заманеться.