Я тебе не віддам

Глава 3

Андрій давно спить, я ж лежу в темряві й прислухаюся до звуків у будинку. Здригаюся від будь-якого шереху і притискаю до себе Дашу, боячись хоч на хвилинку заплющити очі. Жахливі картини того, як Марат відбирає її в мене, краде прямо з ліжечка, ніяк не йдуть із моєї голови. Андрій, схоже, не сприймає серйозно цього чоловіка, інакше чому він такий спокійний?

Я з острахом чекаю ранку. Що такого зробить Марат? По його очах так відразу й не скажеш, наскільки він жорстка людина. Викрадення? Тілесні ушкодження? Витончені тортури? Або він просто морально тисне на мене, маніпулює, розраховуючи на те, що я злякаюсь за свою сім’ю, підпишу документи й вмовлю чоловіка зробити те ж саме? Адже він неспроста вибрав таку тактику, якщо зламаюсь я, то й Андрій зробить усе, що потрібно.

Вранці я з побоюванням визираю у двір. Але все спокійно, як завжди. Про всяк випадок усе ж перевіряю сигналізацію на всіх вікнах, зачиняю на замок двері, що ведуть на задній двір. Мене переслідує параноя.

— Андрюш, може, не поїдеш сьогодні на роботу? — питаю ласкаво, обіймаючи його зі спини.

— У мене важлива зустріч сьогодні.

— Ми не бачилися кілька тижнів, нумо проведемо день разом, — трусь об нього щокою, бажаючи, щоб він нікуди не йшов.

— Христино, це ти можеш собі дозволити залишитися вдома, коли хочеш, а в мене кожен день із ранку до вечора забитий.

Він відсторонюється від мене, вибирає краватку, дістає ідеально випрасувану білу сорочку, а мені раптом стає прикро.

— Швидше за все, буду пізно, не сумуй, — не обертаючись до мене, кидає він.

— Андрюш?

— А? — затримується біля дверей.

Я обвожу поглядом чоловіка: високий, широкоплечий, ставний блондин. Строгий костюм йому неймовірно личить.

— Може… може, варто найняти охорону? — несміливо запитую я, сподіваючись на підтримку з його боку.

— Не перебільшуй. Якби цей чоловік був небезпечним, він би не став просити тебе зробити все законним шляхом, а просто вкрав би свою дочку. І, Христино, подумай добре про це все, адже ти своїм егоїзмом позбавляєш дитину батька, руйнуєш чиїсь життя.

— Ти серйозно? — вражено питаю я, втупившись у свого чоловіка.

— Я просто уявляю себе на його місці. Я б пішов по головах, тільки б повернути свою дитину, — голос Андрія звучить різко, він проходиться по мені поглядом, у якому немає ні краплі ніжності. Мого чоловіка немов підмінили. А ще його слова боляче ріжуть прямо по серцю, нагадуючи про те, що я так і не змогла дати йому спадкоємця.

— Але Даша ж… вона наша дочка, уяви, який стрес для дитини, якщо віддати її зовсім незнайомій їй людині. Вона звикла до нас, називає нас батьками, — розгублено вимовляю я, наводячи чоловікові останні аргументи.

Андрій зітхає й мовчки виходить із кімнати. Я спостерігаю через вікно, як він сідає у свою машину й виїжджає з двору. Почуття тривоги нікуди не зникає. Поки дочка грає, я дістаю валізу й починаю складати наші речі. А ще постійно пишу Андрію, щоб упевнитися в тому, що все гаразд.

«Христино, досить телефонувати мені. Що за дитячий садок?»

Я із силою стискаю телефон, образа гострими голками коле. Виглядаю у вікно. Нічого.

— Давай, сонечко, одягайся, сходимо з тобою кудись.

Я розумію, що ще трохи — й збожеволію в цьому будинку. Потрібно вирушити в людне місце, там Марат точно нам не зможе нічим погрожувати. Сидіти в чотирьох стінах і чекати найгіршого — просто нестерпно.

Я швидко одягаю дочку, вона вередує, не хоче сидіти одна ззаду в дитячому кріслі. Я довго заспокоюю її й видихаю від полегшення, коли Даша нарешті захоплюється мультиками. Їду повільно, раз у раз поглядаючи в дзеркало заднього виду. Боюся, що Марат стежить за мною. Але все спокійно, лише кілька машин попереду мене та одна, що йде на обгін. На виїзді із селища мене теж ніхто не наздоганяє як у фільмах, я нарешті розслабляюся, міцно стискаю кермо й зосереджено стежу за дорогою.

У торговельному центрі спокійно й небагатолюдно, оскільки ще занадто рано. Насамперед я купую Даринці обіцяну іграшку, Даша щасливо усміхається, притискаючи до себе м’якого єдинорога. Потім ми повільно йдемо в бік кафе на першому поверсі. На мить зупиняюся перед бутиком із моїм особистим брендом і з любов’ю оглядаю манекени у вітрині.

Мені раптом на думку спадає несподівана ідея.

— Хочеш бути моделлю? А, Даш? — запитую в доньки, і вона киває попри те, що гадки не має, про що я. — Мама зробить для тебе найкращий одяг.

Дивно, що я раніше не додумалася до цього, лінійка дитячого одягу — те, що потрібно, щоб розширити свої горизонти. Мені вже хочеться вхопитися за аркуш паперу й олівці, щоб нанести перші штрихи для весняної колекції.

Натхненна своїми ідеями, я підхоплюю Дашу на руки й заходжу в ресторанчик. Перед входом усе ж обертаюсь, обвожу поглядом простір. На мить мені здалося, що хтось пропалює мене поглядом, але, крім офіціантів, нікого не побачила.

Я навмисне відключила телефон ще вранці, щоб ніщо не зіпсувало настрій. Замовляю собі каву та чизкейк й обід із дитячого меню для доньки. Повільно потягую напій і насолоджуюся краєвидом за вікном. Легкі снігові пластівці кружляють у повітрі, купа дітлахів, відчувається магія майбутнього свята, але як би я не намагалася, розслабитися не виходить. Мене мучать думки про батька Даші. Бреше чи ні? Що як йому вдасться відібрати її в мене? Ні, я просто не переживу цього, занадто сильно люблю дитину, занадто прикипіла до неї душею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше