Я тебе не віддам

Глава 4

Я починаю задихатися від страху. Боюся, що він схопить мою доньку і втече, залишивши мене одну. Це було нерозумно з мого боку: залишити будинок, що охороняється, і вирушити з дитиною в місто. Але тієї миті я була так сильно ображена на Андрія, що зовсім забула про нашу безпеку. Здавалося, вчорашня зустріч із Маратом була лише сном і нічого поганого з нами не може статися.

Але це не так.

Тому що зараз він більш ніж реальність. Від нього пахне дорогими парфумами, він здається безтурботним, з насмішкою спостерігає за моїм сум’яттям і реакцією на його появу.

Я витягую шию, щоб перевірити, наскільки далеко від нас офіціанти й чи стоїть біля входу охоронець. Однією рукою обіймаю Дашу і притискаю до себе у захисному жесті. В разі чого я можу вилити на чоловіка гарячу каву, це дасть мені кілька жалюгідних секунд на втечу.

— Ти тремтиш. Змерзла? — тихим голосом запитує чоловік, нахиляючись до мене й шепочучи на вухо. Його долоня раптом накриває моє коліно, і тремтіння стає ще сильнішим.

— Мені неприємні твої дотики, — я смикаюся, намагаючись відсісти від нього далі. Але диванчик розрахований на двох людей, а з іншого боку прозоре скло.

— Зазвичай жінки кажуть мені протилежне. А ще стогнуть від задоволення і просять не зупинятися.

Я швидко затуляю долонями вушка Даші, щоб вона не чула, що говорить її… Язик не повертається назвати цього невихованого чоловіка батьком моєї дівчинки.

— Тут дитина взагалі-то, тому залиш при собі свої дурні жарти.

— Гаразд, — він підіймає руки в примирливому жесті. Потім переводить погляд на дочку. — Привіт, принцесо, — усміхається їй, але усмішка виходить натягнутою. Неживою.

— Що тобі потрібно? Ти стежив за мною?

— Ти вимкнула телефон і не отримала мій подарунок. Довелося шукати тебе по всьому місту.

— Мені не потрібні ніякі подарунки. Зникни, прошу. Я не віддам тобі свою дочку. Не дозволю відібрати її в мене.

— Я б не був таким упевненим.

Він дістає з внутрішньої кишені піджака телефон. Кілька секунд щось шукає, а потім простягає мені бездротові навушники. Я з подивом дивлюся на нього.

— Просто послухай. Буде цікаво, обіцяю.

Я не хочу мати з ним жодних справ. Не хочу нічого слухати. Єдине моє бажання — щоб Марат зник із мого життя. Назавжди. Тому що я не хочу жити в страху, обертатися щоразу, боячись випустити з поля зору дочку. Не хочу гадати, чи востаннє я бачу її, засинаючи ночами.

— Мені не цікаво, — відштовхую від себе його руку, дістаю із сумочки гаманець і кладу на стіл кілька купюр, розраховуючись за замовлення. Але піти мені не дозволяють.

— Сядь, — крізь зуби шипить він й із силою впивається пальцями в мій лікоть. Я різко приземляюся назад на м’який диван, стривожено переводжу погляд на дочку, щоб переконатися, що вона не злякалася його.

Марат різкими рухами вставляє мені у вуха навушники, підсовує ближче свій телефон і натискає «play».

Я не хочу нічого дивитися, але Марат не залишає мені вибору. На екрані лише біла стеля з лампами, немов хтось поклав телефон на стіл і забув вимкнути камеру.

— … Мені нахрін не потрібна ця дитина, я без проблем підпишу відмову, але ось із дружиною моєю будуть проблеми. Вона любить дівчинку й навряд чи просто так віддасть її тобі.

— А ти натисни на неї.

Я не відразу розумію, що один зі співрозмовників — мій чоловік. Повітря навколо раптом починає здаватися задушливим, щоки горять, у душі палає справжнє полум’я. Ні, мені здалося. Просто здалося.

— Я спробую, але не впевнений, що це подіє. Вона занадто примхлива і звикла робити, що на думку спаде. Розпещена таткова дочка.

Не здалося. Це Андрій. І в мене жодної зв’язної думки в голові. Що відбувається?

— І гарна, — смішок від Марата, якийсь шум, дзвін тарілок. — Може, на додачу до дитини й матір віддаси?

Пауза. Коротка. Але цих кількох секунд досить, щоб моє життя перевернулося з ніг на голову. Андрій зустрічався з Маратом? Сказав йому, що віддасть Даринку? Як він міг так вчинити з нами? Як міг так просто зрадити? Я не розумію. Нічого не розумію.

— Е-е-е, мужик, ти обережніше, малу забирай, а ось поруч із дружиною щоб не бачив тебе…

Я висмикую навушники й кидаю їх на стіл. Не можу більше слухати це, не хочу знати, що буде далі. Злість на чоловіка заповнює мене вщерть. Хочу побачити його, прямо зараз. Запитати, чим він думав, коли підписав договір із цим Дияволом, хочу знати, чому зрадив нас. Невже він ні крапельки не любить Дашу? Невже… невже розлюбив мене через те, що я не можу народити йому дитину?

Мене душать сльози, але я намагаюся тримати обличчя, виглядати сильною, щоб Марат не зрозумів, якого болю мені завдав. З цього моменту, я впевнена, моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Все-таки в якомусь сенсі Марату вдалося здійснити обіцяне. Він руйнує мій шлюб. По камінцях.

— Це змонтований запис, — мій голос звучить рівно, навіть не тремтить. Майже. Насправді мені хочеться кричати. Бити посуд, послати Марата під три чорти, заявитися до чоловіка на роботу і влаштувати скандал на очах у всіх. Але це тільки в моїй голові, насправді ж я дуже стримана людина, а ще, напевно, мені не вистачить сміливості зробити це все всупереч тому, як сильно хочеться хлюпнути гарячу каву в обличчя Марату.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше