Глава 4

Шаде ставить мене на ноги, вирівнюється сам, робить крок назад, й роздратовано проводить долонею по своїй куртці та світлій кофтинці, під нею. Підіймає на мене погляд, зневажливий, поки я мовчки очікую реакції, і раптом починає знімати куртку. Дар мови взагалі зникає. Що він робить?

Арсен же не звертає уваги: ні на мене, ні на тих, хто проходить повз. Куртка лягає на лавку, чоловік знімає кофтинку й кидає у мене.

— Випреш.

Ну все. Тут моє терпіння зникає. Я винна, безперечно. Але обливати його точно не входило у мої плани. Цей чоловік не входив у мої плани.  Я повинна була зараз насолоджуватися прогулянкою з Професором, дивитися у блакитні очі й слухати солодкий голос. 

— Сам випреш. — Кидаю її назад Арсену, спостерігаючи як чоловік одягає куртку на оголене тіло. 

Навіть дивитися на те, що у нього підтягнута статура, прес та гладка шкіра, не хочеться. Мені не подобається у ньому все. 

Кофтинка падає між нами, на брудний асфальт. Тепер вона точно зіпсована.

— Безнадійно закохана дурепа не буде прати твої речі. — Додаю, викидаючи лате у смітник, що стоїть поряд з лавкою.

Крива, зневажлива посмішка, торкається губ Арсена. 

— Що ж, буде дуже образливо, якщо я скажу брату, яка ти насправді. 

— І яка ж? — фиркаю.

— Легкодоступна, хоча він таких любить, — повільно промовляє, навмисно знущаючись, — неадекватна, нервова, нахабна, пихата…

— Знаєш, — перебиваю його й підходжу впритул, — твоя думка мене не цікавить, взагалі. Я не знаю як так, що в одній сім'ї двоє братів повні протилежності, але Олег знає яка я. Не шантажуй мене.

Арсен закочує очі, виразом обличчя натякаючи мені на те, що поводжуся немов дійсно закохана дурепа. 

— Це ти розважаєш його у кабінеті кожного вечора? — Хмикає Шаде.

Замовкаю. Слова чоловіка звучать жахливо. Він дійсно вважає мене легкодоступною, бо я випила зайвого і він привіз мене до себе? Вважає, що пихата та нахабна? Ще й, мабуть, думає, що мізків у мене як у жука, тому що я закохана у його брата, який жодного разу не сказав мені поганого слова? 

— Я не розважаю твого брата у кабінеті. Я взагалі нікого не розважаю. 

Виходить ображено, та мені байдуже. Штовхаю Арсена у груди, відчуваючи, що злість просто кипить у мені, й оминувши його, йду на вихід. Тікаю, так. Але як реагувати на цього чоловіка? Він кидається образами так само просто, як і дихає. Я явно дратую його, втім, тут ще можна зрозуміти чому… Олег скинув мене на нього. Та це однаково не виправдання. Розумію, що наше знайомство, те, як він віз мене зі “Скіфу”, як віддав телефон, і привіз сьогодні у парк, точно не входило у плани Арена, в  якомусь сенсі я вдячна йому, що він не кинув у клубі, от тільки на цьому все позитивне закінчується. Арсен пихатий, не я. Вважає мене закоханою, дурнуватою, легкодоступною студенткою, котра готова розважати його брата. Це занадто. Це образливо. Я не така. Можливо дещо забагато мрійлива, можливо моя фантазія й домальовує мені те, чого насправді немає, та це не означає, що я повія! 

Злість підганяє мене. Проходжу міст, залишаю позаду себе машину Арсена, й навмисно починаю блукати дворами, скорочуючи шлях. Їхати на автобусі чи тролейбусі точно не хочеться. Мені потрібно викинути злість. Потрібно заспокоїтися. 

Поки дістаюся будинку вже дев'ята вечора. Вулиці стають порожніми, все більше людей ховаються вдома. Дійшовши до під'їзду я однаково залишаюся розлюченою. Чомусь піша прогулянка не витягнула з мене образи, особливо за те, що Професор проігнорував мене, а навпаки, підштовхнула до того, що на очах з'являються сльози. Та не встигаю я обійти припарковані авто під будинком як мені перекриває шлях автомобіль. Дверцята відкриваються й звідти виходить Арсен. Все ще лише в одній джинсовій куртці. 

— Здуріла? — Рикає на мене. Від шоку навіть завмираю на місці. Не очікувала побачити його тутю — Якщо я забрав тебе під будинком, отже повинен відвезти сюди ж, і знати, що ти у безпеці! 

Від його тону я й сама втрачаю дар мови. Стільки гніву там, немов його хвилює, що зі мною могло щось статися. 

— Якщо ти забрав мене під будинком, то будь людиною, а не кидайся словами, яка я! — Відрізаю у відповідь, впоравшись із собою. Злість допомогла. 

Арсен замовкає. Дивиться розлючено. Зіщуливши погляд. Якось так зневажливо, що стає до сліз образливо. 

— Ти не подобаєшся мені, Василісо. Ти проблема. — Викарбовує холодно. — Але попереджаю, просто тому, що ти мала і явно наївно дивишся на цей світ — знімай рожеві окуляри. Мій брат хороший, але ти очікуєш від нього забагато. 

Хмурюся. Окидаю Шаде образливим поглядом.

— Тебе це не стосується.

— Стосується. — Раптом підходить ближче. — Тому що я не буду розгрібати проблеми мого брата. Тим паче твої. Повір, тобі не сподобається те, у що виллється все це далі. Ти очікуєш одного, але вийде все зовсім не так. 

— Я не просила поради. Дай пройти. — Кидаю роздратовано.

Арсен хитає головою, немов не може повірити у те, що я настільки алогічна.* Але все ж відступає даючи пройти. Тож я, гордо задерши підборіддя, оминаю його ауді, та проходжу до свого будинку. Швидко заходжу, підіймаюся у квартиру, й тільки опинившись вдома, видихаю. 

Мама виходить з кухні. У коридорі аромат котлеток та картоплі. 

— Де була? — Спирається на стіну плечем й розглядає мене з ніг до голови.

— На побачення ходила, — кидаю. 

— З ким? 

Хмикаю. Не до мами, до себе. Цей вечір мав здійснити одну мою наївну, як сказав Шаде, мрію. Я повинна була провести час з чоловіком який мені подобається. Дуже. А у висновку я лише зіпсувала кофту та настрій. 

— З одногрупником. Ми у парк прогулялися. Нічого такого. 

Брешу, знову, та навряд мама зрадіє моїм стосункам з Професором. 

— Вечеряти будеш?

— Ага.

— Тоді мий руки й вперед. До речі, люба, — мама підозріло коситься на мене, — тут хтось квіти тобі передав кур'єром.