Глава 11

Сніг все падає. Ніяк не припиниться. Сил немає терпіти холод. 

В якусь мить, поки очікую оператора таксі, хочеться набрати Олега. Він же мій хлопець, може приїхати, забрати, хіба ні? Але потім розумію, що це погана ідея. Одразу ж пригадуються його слова стосовно жадібності. Як же він тоді відреагує на те, що вечір я провела з його рідним братом, хоч і проти волі. 

— Тікати — частина твого характеру? 

Знайомий голос змушує різко обернутися. Арсен.

— А твоя — переслідувати?

— Швидше, оберігати ту, яка вперто шукає пригоди на свої сідниці, — хмикає Шаде. 

— Ніхто тебе про це не просив, нагадую. 

— А я не можу інакше, — стенає плечима й спирається на одну з колон. — Можу підвезти.

— Навіщо? Тебе ж дратує, що ти повинен мене забирати. Не ускладнюй собі життя, Арсене. У тебе є твої справи. — Уїдливо додаю. Боже, я й сама не можу пояснити собі чому так реагую на будь-які слова цього чоловіка. 

Арсен посміхається, складає руки на грудях. Ліниво проходиться по мені поглядом й хмикає.

З клубу виходить компанія хлопців. Всі вони п'яні. Один починає свистіти й підходить до мене. В кепці, легкій куртці та з цигаркою у губах. 

— Відпочиваємо? 

Скоса поглядаю на нього. 

— Вже ні, — відрізаю, слухаючи мелодії у телефоні. Де ж той оператор таксі? 

— Можемо продовжити, — ігноруючи відповідь, сміється, й кинувши погляд на своїх друзів, обіймає мене за талію та притягує до себе.

— Ей! — Рикаю та намагаюся відштовхнути незнайомця. Телефон ховаю у кишеню. 

Поглядом знаходжу Арсена. Чоловік так і стоїть, підпирає колону, й уважно, навіть занадто спокійно дивиться на мене. Спостерігає. Не рухається. 

— Опа-опа, — регоче той, що обіймає, не даючи відірватися від нього, — а ми тут з характером. Мала, ти чого така дика? Я люблю таких!

Його рука опускається на мої сідниці. Я смикаюся, але сил відштовхнути немає. Це не Арсен, який не докладав зусиль, щоб втримати. Це п'яний відвідувач клубу, який прийшов шукати пригоди. Як і я, за словами Шаде.

Кидаю на брата Професора благальний погляд, і одразу ж пригадую — кілька хвилин тому я буквально послала його. Сказала, що не просила оберігати мене. Сказала, що мені не потрібна його допомога. Тому він стоїть з байдужим виразом обличчя — я не його проблема. 

Ситуація за кілька секунд перетворюється у напружену. Незнайомий хлопець притягує мене до себе сильніше, я ж намагаюся відштовхнути його, от тільки вдається погано. Решта хлопців — троє — регочуть. Їм подобається моє обурення. Подобається те, що пручаюся.

— Тихенько, мала, ми ж нічого не робимо, — вигукує той, що у кепці й видихає мені в обличчя дим. 

Кашляю, впираюся руками у його груди.

— Пусти! — сичу. 

— Женьок, мала любить грубу силу, — розслаблено підходить ближче один з компанії незнайомців. 

— Не люблю, — відрізаю грубо.

— Та розслабся, — фиркає цей Женьок, — ніхто тебе тут чіпає.

Я знову кидаю погляд повний благання на Арсена. Але чоловік продовжує стояти й підпирати колону, наче вся ця ситуація — нормально. 

Мною починає трусити. У таке я ще не потрапляла. Ніхто не торкався мене без згоди, ніхто ще не тримав так міцно, що вирватися неможливо. 

— Мені викликати поліцію?

— Бууу, як страшно, — хмикає один з друзів Жені. 

Він підходить до нас й смикає мене на себе. 

— Ей! — Скрикую.

— Ша, малеча, — регочуть усі. 

Женя знову видихає мені в обличчя дим. Я вириваюся з рук його друга й опиняюся в колі з хлопців. Тепер мені дійсно стає страшно. Вони відтіснили нас від колон клубу й тепер ми знаходимося у напівтемряві. Частково нас освітлюють ліхтарі над будівлею, але, загалом, ми під покровом ночі. 

Розглядаю п'яні обличчя. Не знаю, що мені робити. Арсен на допомогу йти не збирається, мабуть, хоче покарати мене за власні слова. Тільки це мене злить. Якщо він грає такого благородного, невже складно підійти й допомогти?

Компанія перемовляється між собою. Я навіть не слухаю їх слова, це зайве, все пише на їх обличчях. Зараз би прийти моєму герою на допомогу. Як у книгах. І щоб він заради мене зламав хоча б одному з них ніс. Але нікого немає. Навіть антимрія кинув мене!

Шукаю його за обличчями незнайомців, та Шаде вже навіть під колонами не видно.

Господи, він дійсно кинув мене? 

— Кого шукаємо? — Женя виграє поглядом. Очі блищать від випитого. 

— Слухайте, — видихаю, намагаючись тримати голос рівним, приховати страх, — я хочу додому. Просто...дайте пройти. 

— Пройти? — звучить голос одного з компанії.

Мене хтось штовхає у спину. Я лечу прямо у руки хлопця в кепці. Скрикую, але якимось чином мене ловить Арсен. Шоковано кліпаю, не розуміючи, як? Просто, як? Тільки що на його місці стояв Женя, а зловив Шаде. Не кинув. Не пішов. 

— Е-е-е-е, чувак, ти зайвий, — гиркає у кепці.

Арсен обіймає мене й притискає до себе.

— Ти хотів сказати “Вибачте, ми пішли?” — спокійно запитує Шаде.

Я інтуїтивно хапаюся за його куртку пальцями, точно знаючи, що мене від нього не відтягне навіть сила тяжіння. Проковтую клубок страху у горлі. Не передати словами, який спектр емоцій зараз кружляє десь у ребрах, затуманюючи розум. 

— Ти щось наплутав, — фиркає Женя й встає прямо перед Арсеном.

— Не думаю, — стенає плечима Арсен.

В одну секунду він розвертається й відштовхує мене до колон, на світло, сам же обертається назад до хлопців. Той, що у кепці, довго не вагається. Він нападає першим. Арсен відбиває його напад, підсікає під ноги й валить на сніг. 

Я закриваю рота рукою, щоб не кричати. Ховаюся за одну з колон й спостерігаю за тим, що відбувається. На Арсена кидаються ще двоє, але їх він якимись вправними рухами валить на землю. Підлітає четвертий. Шаде не встигає вчасно відреагувати, тож отримує удар прямо в обличчя. З носа тече кров. Тепер я скрикую. Але за секунду брат Олега відбивається, й на ногах залишається лише один з компанії.