Глава 12

День, коли ми повинні йти на вечерю до батьків Олега та Арсена, невпинно наближається. За цей час ми з Олегом кілька разів гуляємо, облаштовуємо обраний закуток у бібліотеці для читацького клубу. Я з нетерпінням чекаю на його відкриття. Хочеться поглянути хто прийде, поринути в атмосферу, де важливі лише книги. Тож дні пролітають непомітно. Тільки спогади про Арсена, який врятував мене, хоч і перед цим покарав навмисним очікуванням, дратують. Цей чоловік вліз у голову і я ніяк не можу його викинути з думок. Все думаю й думаю про його вчинок та слова. Так образливо було почути їх. 

“Такі, як ти, мене не цікавлять. Наївні принцеси не для мене. Наївне кохання теж”. 

Як можна було взагалі сказати подібне прямо в обличчя? Немов я дійсно наївна. Тобто, так, я не буду брехати собі ж, і казати, що не люблю поринути у світ фантазій. Але я не думала, що й виглядаю такою… Не думала, що на мене можна поглянути й подумати, що я ледве не буквально потонула у світі з наївних мрій, рожевих єдинорогів та принців. 

Та яке він взагалі мав право кидати мені в обличчя, що такі, як я, його не цікавлять? 

З Лесею кілька днів після вихідних у клубі я не розмовляла. Принципово ігнорувала її. Було образливо, та й досі, якщо чесно. Подруга ж знала як я ставлюся до Арсена, знала, що він не подобається мені й не попередила, що друг Діми саме він. Звісно, збіг дивний, ніколи б не подумала, що її кохання дитинства та брат мого хлопця, знайомі. Втім, це однаково не виправдовує її хитрих намірів. Мені набридло, що всі проти мене та Олега, проти наших стосунків. Набридло, що мені вказують як жити, з ким бути. Немов я маленька дівчинка і не знаю, що роблю. 

Але довго ображатися я не вмію, вже у середу ми з Лесею помирилися за чашкою кави в улюбленій кав'ярні. 

— Ми йдемо з Дімою на побачення, — весело заявляє подруга сьогодні, перед парами.

Ми стоїмо у холі університету, шукаючи у списках нашу групу. У понеділок викладачі сказали, що на нас чекає обов'язкова екскурсія у місцеві музеї. 

— Побачення, дійсно побачення, чи просто на каву? — запитую, й видихаю з полегшенням. Нашої групи немає, нам пощастило, не доведеться витрачати час на непотрібні блукання й слухати не цікаві історії. 

— Побачення! — Буркає Леся. — Ми йдемо у ресторан.

— Вау, класно ж. 

— Звісно, — радісно підплигує. — А ти коли на вечерю з батьками Професора? 

Хитаю головою, бажаючи відтягнути цю мить якомога далі.

— У суботу. 

— Арсен теж буде? 

Сердито дивлюся на дівчину:

— Хочеш зі мною туди? Може тобі з ним на побачення потрібно, а не Дімою?

— Пфф, — хмикає, — я ж для тебе стараюся. Він захистив тебе, додому відвіз…врешті, дорогенька, йому ніс розбили через тебе.

Стенаю плечима. 

— Я його не просила. 

Подруга хмикає.

— Тобто, Арсен поганий у будь-якому випадку!

— Не  зрозуміла?

— Врятував - поганий. Не врятував би - теж поганий. Тобі не здається, що ти ставишся до нього з упередженням? Можливо, якщо чесно, він тобі подобається, але ти боїшся зізнатися у цьому, бо сама ж зруйнуєш свої мрії стосовно Професора?

Напружено дивлюся на подругу. Вона дійсно так вважає? Каже, що думає? 

— Він мені не подобається, — відрізаю. — Досить про нього. 

Леся закриває тему, зрозумівши, що розмовляти про брата Олега більше не збираюся. Досить й так, що думаю про нього вже частіше, ніж про свого хлопця. 

Решта днів проходить у справах. Олег привозить крісла-мішки, просить допомогти дооблаштувати читацький клуб з ним. Марина Іванівна теж з нами. Ми розставляємо крісла, бібліотекарка виносить старі книги, перекладає їх на інші стелажі, а ми з Професором заставляємо вільні полички обраними новинками. До мого щастя тут не лише філософія. Я з надією розставляю навіть любовні романи, фентезі й фантастику. Втім, Олег приділяє найбільшу увагу книгам з саморозвитку. 

— Ну що? — запитує чоловік, коли ми облаштували вже все.

Оглядаю результати нашої праці й задоволено усміхаюся. Мені подобається те, що бачу. Крісла-мішки стоять півколом, лише одне в центрі — для викладача. Дві пальми позаду нього додають затишку, торкаючись зеленим листям яскравих обкладинок книг на стелажах. Посередині столик з кількома кактусами. Ліворуч кавомашина, картонні стаканчики, цукор, соломинки й дерев'яні палички. 

— Наступного тижня проведемо перше засідання читацького клубу? — з надією запитую.

Олег розвертає мене до себе, кладе свої долоні на мою талію й цілує у губи. 

— Звісно. У понеділок видрукуємо листівки-запрошення. Яку книгу оберемо?

Закушую губу й замислююся. В голові крутиться стільки книг, та не впевнена, що викладач філософії погодиться на них. Все ж ризикую запропонувати:

— “Зруйнувати королівство”, Олександра Крісто. Принц-пірат, принцеса-сирена. Вони вороги. Сирена повинна вбити принца, а він полює на неї. Але мама принцеси покарала її, забрала хвіст й викинула в океан. Принц знайшов її…— захват від цієї історії змушує говорити швидко. — Піратські пригоди, кохання, полювання, і у фіналі боротьба кохання проти боротьби двох сторін… 

Олег дивиться на мене так скептично, що я знічуюся.

— Книга цікава, — тихіше вже додаю.

— Василісо, я все розумію, але це читво для маленьких дівчат. 

Опускаю погляд вниз. Не можу дивитися в його блакитні очі й бачити там ледве помітну насмішку через мої вподобання.

— Що пропонуєш ти? — пошепки запитую. 

— Ніцше. — Коротко і лаконічно.

Олег не бачить мого обличчя, але я кривлюся. Ніцше. Господи, кому це цікаво? Що він міг написати цікавого? 

— І про що книга? — змушую себе підняти погляд й подивитися в очі Професору.

Чоловік бачить, що я не радію від його пропозиції. Притягує в обійми, цілує у скроню й шепоче на вухо.

— Манюня, ти просто ще нічого не розумієш у житті, от і все. Ця книга дуже цікава.”По той бік добра і зла” розповідає в першу чергу про те, як якомога менше витрачати власну енергію. Вона допоможе тим, хто жадає розібратися у собі, зрозуміти власні вчинки, думки й, у висновку, стати іншою людиною. Але роман читається легко, Василісо. В цьому і є талант Ніцше.