Глава 14

Чомусь за спиною голоси гостей затихають. Вони слухають нас. Дивляться. Відчуття, немов я на виставці у ролі музейного експоната. 

— Де мій брат? 

Темні очі Арсена прискіпливо оглядають мій одяг, обличчя. Чоловік затримується на губах, і я не можу втриматися — закушую нижню. 

— З… з батьками розмовляє. Їм не дуже сподобалося, що я студентка…— тихіше додаю.

Чую як відсувається стілець. В цю мить Шаде-старший опускає погляд на мої капці. Легка, кривувата усмішка, торкається його губ. Кутики вигинаються, а в очах спалахують зірки. 

Моєї руки хтось торкається. Повертаюся ліворуч й бачу поряд із собою дівчину у вишуканій чорній сукні. Вона коротка, ледве прикриває сідниці, зате з довгим рукавом та закритим декольте. Чорне волосся, немов шовк, лежить за її спиною, а світлі блакитні очі вдивляються у мене.

— Познайомиш? — дівчина звертається до Арсена.

На мить у його рисах з'являється роздратування, та він швидко змінює його на усмішку.

— Це Василіса, дівчина Олега, — на останніх словах робить наголос, а потім дивиться на мене, — а це Міла, — друг нашої сім'ї, далека родичка.  

— Дуже приємно, — широко усміхається Міла, на якусь секунду вона навіть нагадує мені Олега. Чи то мімікою, чи цією усмішкою, не знаю. 

— І мені, — вичавлюю з себе усмішку у відповідь, не знаю чи вдається щиро. 

— Сядемо за стіл? 

Міла підхоплює Арсена під руку й, продовжуючи посміхатися, теж прискіпливо розглядає мене. Її погляд падає на капці, дівчина хмикає, ледве помітно викривлює губи. Воно й не дивно, вона у туфлях на шпильці. 

Позаду мене розмова відновлюється. Всі слухали хто ж я така, і почувши, повернулися до власних справ. 

Нарешті показується Олег та його батьки. Професор підходить до мене, бере за руку, навіть не глянувши у бік Міли, не привітавшись з братом, й веде нас обох за стіл. Декан та його дружина займають свої місця, по обидва кінці, сівши навпроти одне одного.

Я займаю своє місце,  Олег відсуває для мене стільчик, а потім сідає поряд. Арсен же навпроти нас. Ліниво розглядає мене спершись на спинку стільчика. Його темні очі випалюють у моїй душі щось дике, шалене, не схоже на те, що я відчувала до цього. Не схоже на те, що я звикла відчувати. Вони проникають під сукню, під шкіру, глибше, ніж може уявити уява. Він навмисно дивиться так, що я змушена опустити погляд. Торкається мене очима, наче знущається. Ледве помітна посмішка виграє на чоловічих губах, демонструючи повну байдужість та розслабленість. 

Рука Олега лягає на мою ногу, під столом. Не зводячи напруженого погляду зі скатертини, здригаюся. Не можу витримувати його дотик, коли Арсен дивиться так. Коли старший Шаде спостерігає. Я фізично відчуваю, що він продовжує вивчати мене, явно отримуючи від цього задоволення. Стає ще гірше. Пульс жене кров тілом. Серце пришвидшується. Мені зносить дах. Так, як у книгах. До бажання стиснути пальцями стілець, і зламати дерево силою дотику. Неконтрольоване тремтіння мчить сиротами по шкірі. Тисячі емоцій плавають у мені, наповнюють, танцюють, теж знущаючись. Я не хочу відчувати їх, але вони є. Не вдається сховатися. Не можу заштовхати дивне збентеження глибше.

Я навіть не відчуваю дотику Олега. Не усвідомлюю його присутності. Не чую голосів за столом та тостів. Не слухаю нікого. Вся моя увага зосереджена на Арсені. Не потрібно дивитися на нього, щоб знати, що він не відводить очей. Всі мої почуття загострені, налаштовані на темноокого чоловіка, брата мого хлопця. 

— Манюня, — Олег схиляється до мене, губами торкається вуха. 

Здригаюся, приходжу до тями. Відриваюся від споглядання вишуканої тарілки й змушую себе зазирнути у блакить. Ось же, моя мрія. Він подарував мені ведмедика. Він цілує мене. Хвилює. Я хотіла, щоб Професор звернув на мене увагу, щоб помітив, побачив. Все так і сталося. Моя мрія здійснилася. Чого ж мені не вистачає? Я викликаю у собі спогади про наш поцілунок, цей, останній, який сподобався. Змушую пригадати смак губ Олега, його парфуми. І хоч ми сидимо поряд, я не пам'ятаю, не чую, не можу зосередитися на ньому.

Якась частина мого внутрішнього "я" тягнеться до Арсена, до чоловіка, котрий захистив, вже неодноразово, просто тому, що міг….

— Що? — пошепки відповідаю, тому що потрібно ж якось реагувати на голос Професора. 

— Я буду казати тост мамі, хочу, щоб встала зі мною. 

Олег дивиться в очі. Широка усмішка така щира, чиста. Як завжди.

— Добре.

Чоловічі пальці сплітаються з моїми. Він встає, я слідом. Здебільшого мовчу, лише киваю під слова Олега, мовляв, погоджуюся з усім. А потім вихоплюю слова, котрі навіть не очікувала почути. Точно не зараз.

— Мамо, я знаю, як довго ти чекала, коли я стану серйознішим, і от, Василіса, моя дівчина, тут, з нами. Вона варта уваги нашої сім'ї, повірте. І, щоб довести серйозність власних намірів, та провести час з тобою, ми будемо ночувати.

Смикаюся. Келих у руці нервово тремтить, чи це моя рука? 

Мама Олега усміхається. В якусь мить навіть дивуюся тому, скільки ж у цієї сім'ї усмішок? Відчуття, що вони лише це й вміють - усміхатися.  

— Дякую, синку. Звісно, ми з батьком тільки за. Впевнена, Василіса чудова. Вип'ємо за мій приїзд з-за кордону, та твою нову дівчину. Сподіваюся, вона така ж ідеальна, як  і ти.

Хмикання, ледве чутне фиркання, решти гостей, викликає ще більше хвилювань. Я п'ю вино, підтримуючи тости, та всередині, налякана. Тому що…яке ночувати? Про що Олег думав, не запитавши мене? Ми вже дійшли до того, що я сплю у нього? Я не готова. Ні й, ні… Це… Занадто. Рано. 

Дивлюся на Арсена. Чоловік серйозний. Вся грайливість зникла, в чорному погляді залишилася лише мною вигадана чорна діра. Немає там більше блиску зірок. Його губи стиснуті в тонку лінію.Хоч поза розслаблена, я бачу, який погляд він кидає на Олега. 

Після вечері декан вмикає музику. Ми переходимо в іншу кімнату, де гості сідають, де завгодно, і як кому зручно. Всі у вишуканому взутті, лише я у капцях. Не розумію, чи це навмисне приниження від Інеси, чи щось інше.