Глава 16

Ночувати все-таки залишаюся. Олег проводжає мене у мою тимчасову спальню, вибачається за власну поведінку, кажучи, що вино і я в одному флаконі, зводимо його з розуму, а потім шепоче, що почекає стільки скільки потрібно. Лише після цього залишає мене саму, замкнувши двері. 

Половину ночі проводжу без сну. Мені погано. У душі тисне. Відчуття, наче кімната навколо стискається, хапає мене у пастку, і найбридкіше те, що я сама у неї увійшла. Дурненька, наївна Василіса. Нікому не потрібні твої мрії, твої рожеві окуляри та кохання, про яке ти мрієш.

Після останніх слів Арсена, після вчинку Олега, я чітко усвідомлюю, що весь цей час дивилася на Професора крізь рожеву призму, крізь сторінки улюблених романів, навіть крізь свою головну героїню, вважаючи, що у мене все буде ідеально. 

Хмикаю.

Не буває ідеально. Ні у житті, ні у книгах. Не буває такого кохання, яке б не завдавало болю, не викликало сліз. Не буває стосунків де не потрібно поступатися. От тільки, чомусь з Олегом, постійно поступаюся я, не він. І чому бачу це тільки зараз?

Від його вибачень не краще. Всередині досі страх, адже він міг перейти межу, і хто знає чи не перейшов би, якби не його старший брат? Раптом Професор не дав би відмовити йому, змусив би, а я, як наївна закохана і легкодоступна студентка, піддалася? Можливо Арсен мав рацію, коли назвав мене такою? Коли кинув в обличчя, що я закохана у його брата дурепа! Він попереджав про те, що втішав подібних мені, і не збирається робити це знову. І ось, ми у його батьків, і він таки прийшов на допомогу, вислухав, знову дав пораду. Пояснив…А я…глуха до його слів. Попри всі очевидні речі. 

Сон врешті махає мені рукою на прощання. Очі сухі, печуть від невиплаканих сліз та внутрішніх хвилювань. Відкидаю ковдру, й встаю з ліжка. Якщо спати не можу, то відмовляти собі у чашці води, не буду, попри те, що ніч, і я у чужому будинку. 

Перевіряю по дорозі телефон. Я написала мамі, що ночуватиму у Лесі, і подругу попередила, але відповіді не отримала ні від одної з них. 

Крокую темним коридором, підсвічуючи собі екраном смартфона. Знаходжу поворот на кухню й не маючи ніякого бажання ритися у чужому будинку, з радістю знаходжу чашку поряд з раковиною. Мию її й набираю води з-під крана. Напившись вдосталь повертаюся й вирішую зайти у ванну кімнату, щоб вмитися. Принаймні спробувати освіжити себе, можливо після такого вдасться заснути? Або, хоча б привести думки у спокій… 

Заходжу у ванну, безпомилково знайшовши її, і відкриваю повільно двері. Завмираю стовпом, адже бачу Олега та Мілу. Подих перехоплює від шоку. Спостерігаю за тим, як мій хлопець підхоплює дівчину під сідниці, родичку, на хвилиночку, садить її на край раковини, й пристрасно цілує ніжну шию. Міла вигинається йому на зустріч, солодко стогне, а потім помічає мене. Далека родичка не смикається від страху, вона посміхається мені, й притягує Олега до себе за волосся. 

Проковтую образу й тихо виходжу. Закриваю за собою двері й мчу у свою спальню. Дихання збивається. Емоції накочують на мене хвилями, топлять у собі. Немов я падаю у вир, і вибратися немає змоги. Та й…не хочеться. 

Закриваю рота рукою, спираюся на стіну, й схлипую. Сльози котяться по щоках, пригадуються слова Арсена:” Рожеві окуляри завжди розбиваються в середину”.

Не думала, що зрозумію ці слова так швидко і так буквально. Немові дійсно скло потрапило у очі, ранило, порізало зіниці. І більше б ніколи не бачити того, що було у ванній. Але ні, Мілина посмішка повна задоволення, демонстрація їх стосунків, стоїть переді мною живою картинкою. 

Сльози такі гіркі. Розчарування проходиться по мені тремтінням. Сповзаю на підлогу слухаючи власне серцебиття. 

Хочеться кричати. На Олега, на Арсена, на саму себе… За те, що перший розчарував, розбив мої мрії, за те, що другий казав правду, і…роздерти власне серце за довіру, коли мені в обличчя казала найкраща подруга, що він ранить мене. 

Змушую власну істерику зникнути. Заспокоююся. Видихаю кілька разів, наказуючи собі вимкнути всі емоції.  Витираю сльози, встаю, та одягнувшись у кляту сукню й чоботи, тихо виходжу з кімнати. Рішення про втечу прийняти легко. Я більше ні хвилини не проведу  з цими людьми. Не проведу й секунди поряд з Олегом. Не після такого… Ледве не біжу до вхідних дверей, хапаю на ходу дублянку, і максимально беззвучно відкриваю двері. Дивно, та вони не замкнені, втім зараз мене це мало хвилює. 

Зупиняюся на порозі. Потрібно викликати таксі. Проблема у тому, що я не знаю адреси. 

Спускаюся зі сходинки й тільки роблю крок ліворуч, щоб спробувати знайти адресу десь на будинку, як чую позаду себе чоловічий голос:

— Не спиться?

Різко обертаюся. Від страху здригаюся. Це лише мій декан. Видихаю, натягую усмішку, врешті, мені ще довчитися потрібно, й відповідаю:

— Терміново потрібно додому. 

Олег Вікторович схиляє голову і якось не довірливо дивиться на мене. Немов знає, що я тікаю. Або ж, це написано на моєму обличчі.

— Мій син не може відвести тебе? 

— Я не хочу турбувати Олега, — нервово відрізаю. — Ви не могли б підказати адресу? Я викличу таксі.

Вхідні двері знову відмикаються і на порозі завмирає Арсен з двома чашками чогось гарячого: кави чи чаю.

— Я чув таксі? — спокійно запитує, а потім дивиться на мене. — Кудись тікаєш?

Від нервів мене починає трусити, або від холоду, складно розібратися. Мені потрібно якомога швидше втекти звідси, повернутися додому, відкриту одну з улюблених книг і поринути в історію кохання, де воно хоча б існує, де після руйнування мрій, все ж приходить щастя. Не виключення, що декан і його дружина в курсі стосунків їх сина та Міли. Якщо так, то, мабуть, тоді зрозуміло, чим я їм не сподобалася. Сумніваюся. що річ лише у тому, що я їх студентка. Врешті, я вже повнолітня, і у коридорах університету не тинялася по коморах з чоловіками. 

— Мама…— починаю.

Арсен ставить чашки на непомічений мною раніше столик: