Розділ 4

Небо ставало дедалі світлішого відтінку, вітаючи прихід тепла. 
Пахло й цвіло. Співало й вітало весну. 
Найкращий аромат. Найкращий звук, спів пташок.

Та насолоджуватися цією красою, спокоєм і мріями, що якийсь  закоханий парубок, підійде до мене з оберемком квітів, й солодкими поцілунками, не дали. 
В мрії втрутилась жорстока реальність.

Світ, в якому я живу.

– Я кохаю тебе, о моя богине! - вигукнув  голосно хлопець в синій сорочці, що, мабуть, почули всі, хто тут знаходився. Хлопець цей був, моїм однокласником. Отже, справи погані. 
Але все одно я розгубилась, й налякано витріщалась на Миколу. От тобі й реалізація мрій. Блін.

– Ти... Ти чого?! - вигукнула я. Він своєю чергою, почав ставати на коліна. Люди, відчувши, що відбувається якесь цікаве дійство, почали підходити, або просто зменшувати швидкість, обертаючись на сцену, яка тільки починалась.

- Не можу через твої груди, лице й твої сідниці, ні дрочити, ні сексом  займатись! Бо ти перед очима стаєш, і падає й вже не встає! Моя сила! Мій друг! Моє все! - продовжив хлопець, після чого почувся сміх людей. Так жорстоко й принизливо, мені ще ніколи не було.

Я крутила головою, не знаючи куди себе подіти. Весь світ став плямою, через сльози, які наповнили мої очі, й стікали лицем. Недалеко стояла Ніка, зі своїми подружками, голосно сміючись, додаючи коментарі.

Я хотіла ставати сильнішою, та не встигла я на міліметер піднятися, як мене знову били. 
Я хотіла героїчно встояти, висловитись, дати відсіч. Та не могла.

Зараз мене привселюдно ображали, а я, просто стояла й плакала.

Груди боліли, спазм здавив горло.

Я хотіла, щоб зараз вийшла звідкись людина, якій я справді не байдужа й захистила мене. Якщо цього не можу зробити я, то хай буде хтось, кому я не байдужа!

Хай врятує мене.

Та ніхто не йшов.

Я була сама в цьому світі.

Микола ще щось говорив.

Гидота витікала з його рота, підбираючись до мене, в самі груди. До самого серця, вражаючи його все глибше.

Хлопець гидко усміхаючись, встав з колін, близько підійшов до мене, щоб нахилитися  й прошепотів мені на вухо:

-Тобі боляче, так?

- Чому ви мене так ненавидите? Що я вам зробила?

- Ти слабка - сказав хлопець. Обійшов мене, попрямував геть.

Я зустрілась з поглядом Кирила, який з незворушним лицем за цим спостерігав. За моїм приниженням. На мить я подумала, що йому не сподобалося вся ця жахлива сцена. Та це тільки на мить.

Не треба бути такою наївною. Це моя проблема.  Він аж ніяк не може бути моїм героєм...

Я не пам'ятаю, як опинилася за невідомою мені будівлею, яка була мені стіною, щоб я могла сховатись.

Присіла на землю, порпаючись в сумці, шукаючи серветки.

Добре що я не користуюсь косметикою, тому вистачило тільки протерти очі й лице.

Посиділа так може пів години, може цілу вічність, зрозуміла, що ціле життя ховатись не варто.

Я вирішую повернутись до університету.

Розглядаючись по сторонах,  ловлячи дивні погляди й насмішки, я дійшла до своєї аудиторії.

За цю пару в мене полетіло сотня, може тисяча папірців, які торкалися не тільки тіла, але й душі. 
Я почула нескінченність гидоти, й знову їх почую. Та зараз моїм світом була пуста дошка, на  якій незабаром напишуть, і навіть дошка буде наповнена, а я ні.

Тримаючись за сторінки зошита, потираючи, загинаючи куточки, я тримаюся.

Я ще тут.

Пара закінчилася, і я поспішила збирати свої речі. Це приміщення стало занадто задушливе. Смертельне.

Я вибігла з приміщення. Ноги ледь тримали, хотілося опинитися скоріше у своїй кімнаті, закритися від світу, своєю м'якою ковдрою.

Хтось хапає мене за шию, й жах підійматися кислотою до самого горла. Мені здається, мене зараз знудить.

- Дорогенька, невже ти забула про мене? - приємний голос Кирила, спокійною хвилею пройшовся тілом. Нудота трішки відступила, і я могла сфокусувати свій погляд на хлопцю. Його рука перемістилась мені на плече, на лиці була легенька посмішка - зовсім не жорстока. - Де моя футболка.

– Я... Я... - Голос був крихкий, горло пересохло, тому слова важко виходили на поверхню, але я мала щось сказати.  Я знаю, що вигляд у мене заплаканої дівчини, та якось байдуже, він бачив моє приниження від початку до кінця. - Цей... Може завтра?

– Завтра? Чому? Це моя улюблена футболка, без якої моє життя чорно-біле кіно - він пустотливо зиркнув на мене, ніби хотів мене розвеселити  - Отже, зробимо так. Ти давай мені свій номер телефону, я тобі зателефоную, й скажу де ми маємо зустрітися сьогодні ввечері.

Я здивовано закліпала очима. 
- Чому ти зараз не можеш мені сказати, де ми маємо зустрітися?

– Може я хочу побазікати з тобою телефоном? Така собі компенсація за час без моєї коханої футболочки. А може я просто почути твій голос. Хто зна.

Після сказано, хлопець ніяково поглянув на мене, ніби сам не очікував, що щось скаже  таке.
І швиденько кудись попрямував, кинувши мені: 
- До зустрічі.

А потім згадала, що мама хотіла щось мені важливе розповісти. Ввечері. Коли мені треба зустрітися з Кирилом.

З цими думками я дійшла додому. Де був чай, я, і моя ковдра.

Дорогенькі, якщо вам цікаво спостерігати за мною, та за моїми творіннями, можете знайти мене в телеграм каналі: Мрія стати небом 💋