Фігня головного мозгу

– Перед вирівнюванням ви маєте переконатися, що основа готова для декорування. Дуже бажано, щоб торт постояв у холодильнику хоча б пару годин, – розповідала викладачка. – Демонстративний торт був зібраний за допомогою ацетатної плівки та кондитерського кільця. Поки все зрозуміло?

Я впевнено кивнув, хоча насправді усі її слова успішно пропустив повз вуха. Ніколи б не подумав, що буду нехтувати настільки цінною інформацією, але того дня у моїй голові була лише одна думка – Яна прийде в гості. Наші суботні тістечка мали перерости в непорушну традицію. Якби ж ще Віка з Надею кудись вшилися… Але то б уже була утопія. Стоп, а хто сказав, що все має відбуватися саме у нас вдома? Якщо кожного разу влаштовувати дегустації у різних місцях, то це цілком може зійти за побачення.

– Чорновий шар потрібен для того, аби унеможливити потрапляння крихт на поверхню. Після першого вирівнювання краще знову відправити торт у холодильник або шокер.

А що як влаштувати пікнік? Наприклад, на ВДНХ… Ні, не варіант. Вони ж з Биковим теж гуляти ходили, не хочу випадково повторити його маршрут. Краще напрошуся в гості. А чому ні? Яна сто разів була у нас, час нанести візит у відповідь.

Я змусив себе перейти до практики. Так, що там казали? У шокер поставити? Добре. Я узяв контейнер з кремом та пішов до девайсної. Чи це не крем туди нести? Повернув назад. Вся аудиторія провела мене настороженим поглядом. Мабуть, подумали, що я якийсь обкурений. Не буду сперечатись, останнім часом саме так і почуваюсь.

Треба сконцентруватися. Подивися на жінку, що стояла за сусідньою поверхнею, і почав повторювати за нею. Блін, наче повернувся у школу й списую на практичній. Сяк-так добив той нещасний торт. Навіть фотографувати результат не став, бо він був геть далекий від ідеалу. Так само далекий, як я від Яни. Господи, та зупиніть хтось мене!

Після курсів зайшов у супермаркет, щоб взяти все необхідне для задуманого десерту. По дорозі набрав Горобчика.

– Привіт! – відповіла Яна веселим голосом. Занадто веселим… Не те, щоб я прагнув аби вона ридала, але піднесений настрій після побачення – поганий знак для мене.

– Я хотів запитати… А ти не проти, якщо ми зустрінемося в тебе?

Хвилинна пауза.

– Нагадай, а для чого нам зустрічатися?

Як приємно. Прямо удар по яйцях.

– Ну так… Суботні тістечка… – промимрив я, почуваючись повним лузером. – Парі було.

– А, ну звісно! Тільки чому я не можу приїхати до вас? Заодно й дівчат побачу, їм не терпиться дізнатися про нашу з Максимом прогулянку.

– О, – прикинувся наче щойно згадав, – і як все пройшло?

– Дуже добре!

Бляха.

– Радий за вас.

Ніфіга не радий. Під «дуже добре» може ховатися будь-що. І романтика, і обжимання, і… ні-ні-ні. Ні. Ніякого сексу у них ще не було. Сподіваюсь.

– То де зустрічаємось? – вирвала мене з роздумів Яна.

– Давай, краще таки в тебе. Я ще ніколи не бував у студентському гуртожитку.

– Ну якщо ти так хочеш… Попереджу про тебе вахтеру.

– Дякую! Тоді до завтра.

– До завтра.

Аби тільки вона не запросила Макса. Спеціально зроблю лише два тістечка, аби в неї і думки про третього зайвого не виникало.

У нас вдома тривало велике переселення. Надя мало того, що заполонила своїми речами пів коридору, так ще й купила собі ліжко, яке саме я мав зібрати до купи.

– Ну будь ласка, Денисе! Там на пів години часу, – скиглила вона, коли я втретє переробляв горіховий мус для тістечок. – За це я куплю тобі пиво.

– Краще купи новий сотейник, – кинув я, відшкрябуючи пригорілу карамель.

– Це що таке? Воно дороге? Якщо ні, то куплю.

– Гаразд, – погодився я, аби тільки мені дали спокій. – Допечу, й спробую скрутити те ліжко.

– О! Супер, – просіяла вона. –  Слова справжнього мужика.

– Особливо про «допечу», – хіхікнула Віка. – Це ти так для нашого Горобчика стараєшся?

Вона спробувала сунути пальця в карамель, але я вчасно ляснув її по руці.

– Так, для неї, – а щоб це не звучало підозріло, додав: – Який чорт мене смикнув на те парі погодитися…

– Наступного разу не будеш сумніватися в силі колишніх, – відповіла Віка. – До речі, якщо виникне бажання налагодити особисте життя – теж звертайся. І тобі допоможемо… за помірну плату.

– Собі спершу допоможіть, експерти.

– У мене все нормально, – відрубала Віка. Хоча насправді я прекрасно знав її «нормально» – стосунки тривалістю в місяць, декілька хлопців одночасно і кожен з них – любов до гроба. – А ось у Наді застій. О-о-о-о… а, може, вам того?

– Що?

– Ну цей… спробувати замутити? Будемо жити однією дружньою родиною.

Я навіть відповідати на цю дурість не став.

– Знаю, звідки в тебе такі думки, – озвалася замість мене Надя. – Просто жалкуєш, що дозволила переїхати, й сподіваєшся спекатись мене в кімнату Дена.

– Невже мене так легко розкусити? – розсміялася Віка. – Та ні. Я просто запропонувала…

– Тоді так само просто й відвали, – я простягнув кожній з них по невдалому коржику. – Все, жуйте мовчки.

– Грубіян, – хмикнула Надька, – Дай ще.

Довівши тістечка до ідеалу, я відмив кухню й таки узявся за те дурне ліжко. Ні інструментів, ні мозгів для цього в мене не було, тому все закінчилося тим, що дівки пішли шукати допомоги по сусідах. Ну й гаразд, баба з возу – кобилі легше. В мене і так залишалося мало часу – роботу в піцерії ніхто не скасовував.

Мені вже й не вірилося, що настане час, коли я зможу не батрачити по ночах.  Запрягся у цей ритм від самого переїзду в Київ, і пішло-поїхало. Батьки досі напирають з докорами, що треба було вступати в універ. Дістали. Он Вікуся вступила – і що? Є з нього хоч якийсь сенс? Лише гроші на сесію відстібують…

 Я ж марив іншим – відкрити свою авторську кондитерську. Маленьке, затишне місце в старовинному районі столиці. Щоправда, не мав для цього ані фінансів, ані зв’язків. Але ж головне – рухатися в правильному напрямку. Спершу курси, потім спробую змінити роботу на свій профіль, а там життя покаже. Але все це потім. Моя єдина мета на найближчий час – розібратися з Яною, бо поки думки про неї не дають спокою, я не здатен сконцентруватися на жодній задачі. Скоріше б ця фігня закінчилась…