Не погоджуйтесь на таке!

Наступного дня. Невиспаний, але добряче накачаний енергетиком, я стояв на пропускному пункті в гуртожитку. Підстаркувата вахтерка скоса поглядала на прозорий контейнер в моїх руках – напевно, розраховувала, що її пригостять. Щохвилинно повз нас проходили студентки, як то кажуть, на будь-який смак та гаманець. Брюнетки, блондинки, руді. Слов’янки, азійки, мулатки. Високі і низенькі, худі та з формами. Заради експерименту я спробував обрати топ-з найгарячіших, але вже за мить кожна з них втрачала будь-яку привабливість. Відстій. Дурний стан, який з кожним днем бісив мене всі більше.

– Залиш на вахті паспорт, і проходь! – гукнула до мене Яна, що саме спускалася сходами.

Цей кудрявий янгол, як завжди кутався в довгому худі невідомого розміру. Тільки того разу замість кросівок на ній були пухнасті капці з кролячими вухами. Я узяв силу в кулак, щоб не розпливтися у посмішці. Ідіота шматок.

З максимально серйозним виглядом простягнув документ бабці. Та відсунула окуляри на кінчик горбатого носу й перевірила чи збігається моє обличчя з тим, що на фото.

– Гості до десятої! – промовила стара, вносячи якісь дані в журнал. – За шум, розбрат і алкоголь – жалоба в деканат.

– Та ми і не збиралися…

– Моя справа – попередити! – рявкнула вахтерка. – Можу повторити, якщо не зрозуміло.

– Все зрозуміло, – кивнув я у відповідь. – Поводитися пристойно.

Покінчивши з формальностями, стара нарешті дозволила перетнути фоє і обійняти подругу.

– Ну й суворо у вас тут, – прошепотів, коли ми відійшли на безпечну відстань. – Як в тюрмі. На якусь мить здалося, що мене ще й обшукувати будуть.

– Все не так погано. Насправді за шоколадку з вахтерами можна домовитися про що завгодно. Навіть про ночівлю.

– Ясно, наступний раз прийду з шоколадкою.

– А ти що надумав ночувати у мене? – хіхікнула вона, а мені від цього стало спекотно.

 Я-то надумав, та кого це цікавить.

– Ну ні… то я так.

Кімната була маленькою, але світлою та дуже чистою. Єдине, що впадало в око – книжки і різного роду роздруківки. Вони були всюди: рівненькими стопками на ліжках, в теках на письмовому столі, на підвіконні та навіть на тумбочці під дзеркалом, де зазвичай дівчата розставляють косметику. Таке враження, що Яна жила у філіалі університетської бібліотеки. Навіщо їй стільки чтива?

– Почувайся, як у дома, – промовила Горобець.

– Ти в курсі, що вже вигадали інтернет? – кивнув на макулатуру.

– В інтернеті можна знайти далеко не все. Особливо з історії лінгвістики.

– Аж не віриться, що ви ж Вікою вчитесь в одному універі. Єдина книжка, яку я бачив у неї – «П’ятдесят відтінків сірого». Та й ту вона кинула читати, коли вийшов фільм.

– Просто вона вміє хитрити і викручуватись, а я, коли не знаю відповіді на екзамені, можу й розревітись. Тому доводиться вчитися… Ну, як тобі перше враження від гуртожитку?

– Загалом, не так вже й погано. Я думав, буде гірше.

– Так, якщо не зважати на тарганів, мишей та періодичний сморід від забитого унітазу, то жити можна. А тепер зачини двері, бо ми будемо робити незаконні речі.

– Га?

Яна зітхнула. Потягнулась через моє плече й клацнула замком. Потім полізла в шафу для одягу і дістала звідти електрочайник.

– Тепер головне, щоб пробки не вибило. Ти будеш чай чи… – знову зазирнула в шафу, – чи чай?

– Напевно, таки чай.

– Хороший вибір.

Поки чайник закипав, я розпакував тістечка й виклав їх на тарілку.

– Це варіація снікерсу, тільки більш ніжна за рахунок того, що я замінив нугу на мус. Та й замість арахісу використав суміш фундука з мигдалем… Ну як? Смачно?

– Неймовірно! Наче рецептори співають серенади.

Заради такої похвали не гріх стирчати на кухні пів вечора.

– Скажеш таке.

Яна налила окріп в дві широкі чашки.

– Правду кажу! Ми з Максом заходили в кав’ярню на Майдані, так їхня кондитерка у порівнянні твоєю – прісна підошва.

Ну ось. Не так і довго ми протрималися без згадок про того Макса. Я ж бачив, що їй кортить поговорити на ту тему. Це читалося по очах. Довелося запхати своє невдоволення кудись дуже глибоко й таки запитати:

– То ти не жалкуєш, що пішла з ним?

Горобець блимнула очиськами.

– Жалкую? Та я на сьомому небі! Так переймалась, що буду тупити, але ж ні. Все пройшло дуже класно. Час пролетів непомітно, хоча додому ми повернулися аж затемна.

– Це ж скільки на вулиці тинялися… Биков міг вигадати щось цікавіше.

– Ну ми були не тільки на вулиці. В кіно ще заходили, і в кав’ярню ж.

– Банальщина, – не втримався я.

– А мені сподобалось! – вона з таким зусиллям ковирнула тістечко, що аж подряпала виделкою тарілку. – Було весело і романтично.

Останнє мене насторожило.

– Наскільки романтично?

– Достатньо, – на її щоках виступив ледь помітний рум’янець.

– Мені просто цікаво чи став тобі у пригоді мій майстерклас. Може, я дарма старався…

– Не дарма.

Чорт! Куди вони поспішають? Чому не можна просто погуляти, побалакати про погоду чи культуру… зрозуміти, що не підходите одне одному, й розійтися?

– Радий, що допоміг, – насилу процідив крізь зуби й запив гіркоту ревнощів гарячим чаєм.

Повисла гнітюча пауза. Поганий знак! Треба було вигадати нову тему для розмови, але нічого путнього в голову не лізло. Повна порожнеча…

– В мене є хороша ідея! – раптом вигукнула Горобець. – А давай влаштуємо подвійне побачення? Сходимо кудись… Я буду почуватися більш впевнено, якщо поряд будеш ти.

О, ну клас. Ліпше і не вигадаєш. Вона тупо знущається з мене!

– Я б з радістю, – щиро збрехав, – але якщо ти забула, в мене немає пари.

– Ну то запроси когось.

Можна тебе?

– Ну не знаю, – подумки перебрав усіх знайомих дівчат. А що як?.. – Хоча думаю, Надя не відмовиться.

Поясню свою логіку. По-перше, я не хотів залучати когось зі сторони, а Надя знала про всю нашу катавасію. По-друге, вона досі відчувала вдячність за прихисток, а відтак вірогідність її згоди пристойно зростала. А по-третє, Надя була таким-сяким, але психологом. Могла розрулити незручні ситуації.