Яна, її хлопець, його колишня і брат іншої колишньої, який кохає його дівчину.

– Ти нормальний? – вирячилась Надя, коли я запропонував їй піти на подвійне побачення. – Що я там забула? Що ти там забув?

– Мені теж ця ідея не до вподоби, але Горобець попросила. Невже так важко підтримати її?

– А давай, для повноти вражень покличемо ще Віку і Ему? – давлячись сміхом, запропонувала вона. – Гей, Віко!

Я з мольбою приклав палець до губ.

– Ч-ш-ш-ш! Не треба їй знати.

– Чому?

– Ну… щоб вона не подумала, наче між нами реально щось є.

– Але ж ти кличеш мене на побачення.

– По-дружньому!

– Так не буває, Ден. Якщо ти запав на мене, то просто скажи. Нащо ото ходити довкола очевидного, приплітати туди Горобчика з Биковим?

Я був готовий битися лобом об стіну. Їй одне кажеш, а вона чує геть інше.

– Та не запав я на тебе. Зовсім.

– Тоді нафіга мені все це треба?

– Бо я оплачую половину орендної плати за квартиру, у якій ти живеш. І було б дуже мило з твого боку погодитися на маленьку послугу, – знаю, що це прозвучало по-козлячому, але інше на неї не діяло. – В знак вдячності.

Надя закотила очі.

– Вигадаєш, що завгодно, аби тільки не зізнаватися в своїх почуттях. Добре, – видихнула вона. – сходжу з тобою на побачення. Але знай, поки що особливої симпатії до тебе не плекаю.

– Надю, повторюю востаннє. Ти мені не подобаєшся.

– Ага, ага.

Не Надя, а осел в сукні.

– Коротше, завтра о шостій будь готова. Ясно?

– Ну гаразд… – здалася вона. Те побачення ще не почалося, а мене вже все дістало.

Ввечері, дорогою на роботу, я отримав повідомлення від Горобчика:

«Макс пропонує піти на каток. Чекатимемо вас біля ШатоЛедо»

Каток, так каток. Я в дитинстві ходив у хокейну школу, тому на льоду тримався досить впевнено. Щодо Наді не знаю, але пофіг. То її проблеми.

Всю ніч відпрацював на кухні, як проклятий. Зранку, здаючи зміну, прикинувся, що погано себе почуваю й отримав лікарняний. Все, як по маслу… Якби ж ще й наша прогулянка пройшла так само вдало. Якщо чесно, я й сам не знав, чого він неї очікувати. Просто перся за Яною, поки вона це дозволяла.

Місця призначення ми з Надею діставатися окремо. По-перше, бо вона мене бісила, а по-друге, щоб нічого не запідозрила Віка (інакше б прилипла з допитами та підозрами).

– Ти навіть квіти не купив? – обурилася замість привітання.

Вона вирядилась, мов на подіум. Навряд чи старалась для мене, скоріше хотіла козирнути перед колишнім. Знаю я це дівчаче: «Подивись, що втратив. Тепер лікті кусатимеш».

–  Які квіти на каток? Куди вона їх подіне?

– Хто?

Бляха. Треба краще слідкувати за словами. Ледь не спалився.

– Забий.

Надя важко зітхнула. Ну, нічого. Нехай терпить, ніхто їй веселощів не обіцяв. Проте, щоб не виглядати повним придурком, я таки пересилив себе й зробив комплімент:

– Чудово виглядаєш.

– Дякую, – тут же розквітла вона. – А ти хитрун…

– Чого це?

– Каток – одне з ідеальних місць для першого побачення. Під приводом «давай я тебе підстрахую» можна непогано облапати партнерку.

– Не буду я тебе лапати!

– Це ти зараз так кажеш…

– Надя! Ми – не пара, – здавалося всоте повторив я.

На горизонті замайоріли дві фігури, що наближалися до нас, тримаючись за руки. Надя вмить узяла мене під лікоть і потягла на зустріч їм. Я відчайдушно захотів виколоти собі очі, щоб не бачити ту солодку парочку. Макс – шафа під два метри у шкіряній куртці та сонцезахисних окулярах. Яна – малий гномик з ледь не щенячою радістю в очах. Ну що у них спільного?

Привіт! – вигукнула Горобець, посміхаючись на всі зуби.

Я інстинктивно смикнувся обійняти її, але вона настільки щільно прилипла до свого Бикова, що це виглядало б якось дивно. Той взагалі не реагував на мене, лише кивнув Наді.

– Пропоную спершу прояснити ситуацію, – почала вона, ігноруючи всі мої знаки тримати рот на замку. – Макс, ти не повинен відчувати дискомфорт в моїй присутності. Забудьмо минуле, й почнемо усе з чистого аркуша. Як друзі.

– Без проблем, – оскалився той. – Я б познайомив тебе зі своєю дівчиною, але ви і так непогано знаєте одна одну.

Дівчиною? Міксер мені в вуха! Якого хріна?

– Ну тоді… я піду по квитки, – вирішив здиміти від них, аби трохи вгамувати лють.

Биков дістав з кишені дві пожмакані купюри й тицьнув мені.

– І нам візьми, будь ласка.

Він мене дратував. Жахливо дратував. Кожним рухом, кожним поглядом, кожним звуком. Він купався в обожненні Яною, і від того його его зростало в геометричній прогресії. Поки я стояв у черзі біля каси цей негідник встиг розповісти дівчатам якийсь жарт, через який ті хапалися за животи від сміху. Треба було теж щось таке вигадати, бо на його фоні я здавався шматком сумного лайна.

– Чисто теоретично, – промовила Горобець, коли я вручив їй квиток, – якщо позаду мене хтось їхатиме на великій швидкості, а я впаду... Настільки травматичне лезо ковзанів?

– Ти раніше не каталась?

– Жодного, – вона подивилася в сторону льоду й напружилася ще сильніше. – Виглядає досить небезпечно.

– Все буде добре! – відмахнувся Макс. – Тут ще нікого не вбивали. Здається.

Придурок. Користуючись нагодою, що між ним та Яною нарешті виник хоч якийсь вільний простір, я підійшов ближче.

– Навіщо ти сюди їхала, якщо боїшся? – спитав у неї пошепки.

– Я не боялась, поки не приїхала… Ще не пізно здати мій квиток?

– Пізно. Але не хвилюйся, я буду поруч.

– Як і я! – підхопила Надя. – Ходімо, підберемо тобі ковзани.

На лід Яна зайшла, здається, тільки тому, що там вже виписував піруети Биков.

– Ну, давай! – вигукнув він до неї, зупинившись по середині арени. – Не бійся, я спіймаю.

Надя оминула нас з Яною й теж без труднощів під’їхала до Макса. Горобець видушила посмішку, відірвала руку від бортика, але замість того, щоб поїхати вперед захиталась на місці. Я не міг дивитися на це знущання. Узяв її за руку, допомагаючи утримувати рівновагу.