Я твій?!

Розділ 4

Стас сидів у коридорі університету, розглядаючи результати за минулий семестр. Вже в десятий раз кусав свої вуста, наче, це могло щось змінити.

За результатами успішності на потоці, хлопець посідав друге місце. Тобто не перше… Як про це сказати батькові?

Юнак представив, що буде, коли тато дізнається про «провал» сина, як розчарування промайне у його розумних очах. Липкий страх закрався у душу Стаса. Батько по життю був переможцем, і не зрозуміє, як це бути на другому місці.

Стас заховав результати та вийшов з університету. Група вже давно розійшлася, сам хлопець повинен був їхати додому. Проте на вулиці стояла така чудова погода, що молодому чоловіку захотілося трохи пройтися. Це був один з рідких днів тижня, коли юнак міг дозволити собі трохи розслабитися, не вибиваючись з графіку.

Раптом, юнак зупинився, відчуваючи, що за ним хтось стежить. Це відчувалося настільки явно, що хлопець навіть відчув тепло на потилиці. Він обернувся та не помилився у власній здогадці.

У кількох метрів від нього, на узбіччі дороги, стояла припаркована машина моделі Kia Soul, червоного кольору. Транспорт виблискуючи на сонці, виглядав дуже дорого, як і його власниця. Зріла жінка, вдягнена у діловий костюм, не зводила з юнака очей. Навіть помітивши, що хлопець спіймав її на гарячому, жінка не відвела погляд.

Так вони дивилися один на одного добрих дві хвилини. Стас, не знав, як вчинити. Розвернутися та піти геть, йому не дозволяла ввічливість. До того ж, хлопцеві здалося, що він знає цю жінку. Дізнатися остаточно можна було лише одним чином.

Швидко підійшовши до жінки, він привітався.

- Добридень. Помітив, що ви, наче дивилися на мене. Якщо помилився, вибачте.

Та кивнула, та дістала пачку з сигаретами.

- Ти ж, Стас? - запитала вона.

Той кивнув погоджуючись. Жінка простягнула йому пачку з сигаретами.

- Будеш?

Трохи подумавши, юнак взяв одну. Він не палив, але зараз, хвилюючись через кляте друге місце, вирішив таким чином заспокоїти нерви.

- Ми з вами знайомі? - тихо спитав він.

- Останнього разу ми бачилися, коли тобі було чотирнадцять років. Зовсім дитям був. Тепер уже чоловік. Та ще й такий вродливий, очей не відвести.

Жінка почала безцеремонно оглядати юнака. Її погляд ковзав по рівним плечам, то сильній постаті, по правильним рисам обличчя… Стас відчув себе товаром на поличці, і не знав, ображатися йому чи злитися.

- До побачення, - крізь зуби промовив він. Розвернувся, щоб піти, не розуміючи, навіщо, узагалі, підійшов до цієї дивної леді.

- Зачекай, - дама вхопила його за руку, і юнак ледве стримався, щоб не висмикнути долоню з чужої хватки. Наскільки міг м’яко, звільнив руку, та знову подивився на жінку, мовчки запитуючи, що їй ще треба. На цей раз йому здалося, що він її знає. Хоча і не досить добре, але…

- Не хочеш випити кави? - запитала та.

- Ви ж, Антоніна, так? - сказав Стас, - колись, давно, бачив вас у нашому домі. Ви, здається… друга дружина мого тата?

Та кивнула та з насолодою затягнулася сигаретою. Стас тільки зараз зрозумів, що йому немає чим запалити свою. Антоніна вийняла запальничку, та особисто піднесла її до сигарети хлопця. Той, прикриваючи «паличку» від вітру, нарешті запалив. Деякий час вони стояли, випускаючи клуби диму.

- То у вас справа до мого батька? - спитав хлопець, - він, сьогодні вдома.

- Не зовсім, - туманно відповіла жінка, - а ти, зараз, додому?

- Так. Багато домашнього завдання. Тому я піду.

- Стривай. То як, щодо кави? - настирливо перепитала жінка.

- Дякую за запрошення, але ні. Треба повертатися.

- Тоді, сідай у машину. Я підвезу.

- Не треба. Пішки пройдуся. Прощавайте.

Кивнувши жінці, не чекаючи, доки та відповість, молодий чоловік пішов геть. Відчував, як зріла дама пропалює його услід поглядом, але не обернувся.

 

Біля особняку, Стас був через дві години. Він сам відчував, що спізнився. Вечеря вже пройшла, але хлопець навіть не відчував голоду. Голова була забита тим, що скаже йому батько, коли дізнається, що успішність сина на другому місці. Відомо, що друге місце - не перше.

Зайшовши до будинку, запитав у горничної, чи повернувся батько. Та відповіла, що він дожидається сина у вітальні.

Хлопець тихо пройшов до  вітальні, і одразу побачив батька, який сидів у кріслі. В одній руці тримав телефон, гортаючи новини, в іншій - запалена сигарета.

- Добрий вечір, тату, - хлопець вирішив не тягнути, та сказати, усе як є, - щодо моєї успішності в університеті…

- Я знаю, - коротко перебив його Захар Петрович.

Стас ще раз пильно подивився на батька. Той сидів, недбало відкинувшись, на спинку крісла, та не відривав погляду від телефону. Наче більше нікого не було у кімнаті.

Захару Петровичу місяць тому виповнилося сорок сім років. Виглядав чоловік на тридцять п’ять. Особливо, коли з його мужнього обличчя злітав вираз цинізму та зосередженості, а погляд ставав задумливим та, навіть, трохи мрійливим. Якщо, звісно, йому було про що мріяти, тому що, здається, він мав усе…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше