Глава 7

7

Знаєте, от наче поважна причина, але все одно його поведінка якась дивна. А тут ще купа новин про які знову ми не знали... я більше не можу мовчати. Вибачте.

- Макс. Що з тобою відбувається? Ти змінився.. Де той друг, який був до від’їзду у Лондон? Ти постійно щось приховуєш, навіщо тобі це? Скільки можна? Навіть вчора.. Ми, дійсно, дуже раді за тебе, але зрозумій і нас. Ці таємниці, замовчування ні до чого хорошого не приведуть. Ти не помітиш, як втратиш нас.. - його вираз обличчя одразу змінився.

- Чому ви все так накручуєте? Я від вас нічого не приховую. Просто порадійте за мене. Агов! - він підвівся з дивану і пішов у напрямку кухні.

- Я напевно піду. - взявши портфель, піднялася і пішла до виходу.

- Ви можете заспокоїтися? До чого ці сварки? - Оля опинилася між двох вогнів.

- Поговоримо коли заспокоїшся! - прокричав Макс з кухні.

- Побачимо як ти заговориш, коли залишишся сам.. - я не хотіла більше бути там, що мені робити, якщо людина не хоче зрозуміти очевидне.

Я вийшла з багатоповерхівки і направилася до свого автомобіля, мій телефон одразу почав дзвонити, але у мене не було ніякого бажання відповідати, хіба що це дзвінок від Олі. Я не помилилася, це була вона.

- Так? - відповіла я.

- Так і знав, що на її дзвінок ти відповіси. - і як я не здогадалася? - Тільки не кидай слухавку!

- Подумав?

- Вибач, люба! Я погарячкував! Не знаю, що на мене найшло.. Ви все що у мене є, не ображайся, просто мені потрібна була ваша підтримка.. - на цьому моменті він запнувся. - Повертайся до нас.

- Люба? Ти серйозно? Так швидко змінив свій тон? - вдихнувши на повні груди, продовжила. - Тільки що ти казав, що поговоримо, коли я заспоюся? Макс, всі мої слова прозвучали на повному серйозі. Подумай про них. Бувай. - на цьому моменті я скинула виклик.

Сіла до машини, завела, увімкнула музику та рушила. Ще рано їхати додому, навіть не знаю куди податися. Не знаю чому, але в голові крутиться лише одне місце.. Кав’ярня у якій я була вчора з Марком. Там ще був поряд парк, можливо ще там прогуляюся. Їхати туди від будинку Макса приблизно сорок хвилин, байдуже, що це займе багато часу, але мене тягне туди. У тій кав’ярні панувала особлива атмосфера, напевно цим і приваблює людей.

Я не помітила як приїхала. Припаркувавши авто неподалік, направилася до потрібного місця. На вулиці вже не крапав дощ, все що він після себе залишив - це маленькі калюжі. На диво, у приміщені майже не було людей. Я забрала своє капучино та ноги повели мене до парку. Повітря було свіжим, співали пташки, люди такі веселі, гуляють із своїми улюбленцями, або друзями чи рідними, а я що? Йду сама по парку з чашкою кави та поганим настроєм. Не знаю, що так на мене вплинуло, але всередині така пустота, а у голові купа поганих, нікому не потрібних думок.

Блукаючи стежкою, поринула у свої  думки з головою так, що не помітила як мене ледь не збили з ніг. Я заплуталася у своїх ногах і швидко почала їх перебирати, розмахуючи руками. Все-таки змогла втримати рівновагу, через те, що хтось міцно схопив за вільну руку і притис до себе. Я втупилася обличчям у груди якомусь чоловіку, від якого віддавало потом. Як тільки зрозуміли, що відбувається, ми відскочили один від одного, ніби нас вдарило струмом.

- Софія? - переді мною стояв Марк у спортивному одязі з неохайно укладеною зачіскою. Його дихання було уривчастим та частим, а на лобі виднілися краплинки поту.

-  Марк? - невже він тут живе?

- Вибач, я не помітив тебе. Ти в порядку? - потерши потилицю мовив хлопець, він оглянув мене з ніг до голови.

- Кожна наша випадкова зустріч починається словами «ти в порядку». Це вже якась неприємна закономірність. - на одному видиху мовила я, поправляючи свою кофтину.

- Мені ця закономірність подобається. - на його обличчі з’явилася ухмилка.

- Що? - мої очі збільшилися до розміру орбіт, ступор і великий шок. - Ей! Що ти маєш на увазі?

- Ну от поглянь. У кафе ти із своєю подругою зіткнулися зі-мною випадково, я на це сподіваюся. - Що він собі думає чортяка, побачивши що ще трішки і я зірвуся, продовжив. - Потім в універі, потім біля клуба, коли я тобі допоміг, і ось тепер, знову ми зіткнулися, сподіваюсь  випадково.

- Ти думаєш що я це все підлаштували? - раптом він починає сміятися  так голосно, що люди почали дивитися на нас.

- Ти бачила б зараз своє лице. Заспокойся, я жартую. До речі, як ти тут опинилася? - Марк одразу посерйознішав.

- А ти як тут опинився? - відповісти питанням на питання - найкращий метод, коли не хочеш відповідати чи щось пояснювати.

- Взагалі-то я тут поблизу живу. А ти, судячи з вчорашнього вечора,  точно не з цього району.

- Я приїхала у кав’ярню, вона мені дуже сподобалася. - краще одразу сказати правду, ніж потім тонути у брехні. Я показово надпила свою каву, щоб не виникло більше ніяких питань.

- Чому ти тут сама, де твоя подруга і друг? - на останньому слові хлопець зробив помітний акцент і продовжив. - Вчорашній вечір нічому тебе не навчив? - знову цей тон.

- Так вийшло. - буркнула я.

Раптово Марк потягнув мене за руку, щоб звільнити доріжку для велосипедиста, де ми стояли.

- Пішли краще пройдемося, щоб нікому не заважати. Я нікуди не поспішаю, можемо поговорити.

Ми направилися в ту сторону, де знаходиться озеро, тут так гарно. Знову мій телефон почав розриватися від дзвінків. Це був Макс. Не хочу знову псувати собі настрій, якщо це важливо, то напише смс.

- Чому не відповідаєш? - він поглянув на мене пронизливим поглядом.

Телефон знову подав сигнал. Як ви думаєте хто це? Правильно, Макс.

- Може ти нарешті відповіси? - одразу відчулося роздратування у його голосі.

Я відійшла від хлопця недалечко, щоб ніхто не почув розмову.

- Так. Будь ласка, давай не зараз, я хочу побути сама, поговоримо вечором. Я в новій кав’ярні, не хвилюйтеся.

Я повернулася в бік і викрикнула від несподіванки: Марк стояв поруч біля мене і сканував мене поглядом.